Розділ 14

— Я хочу дослідити місцину біля всього кордону, — промовив Дамір, зітхнувши. — Перевірити, чи там усе ще стабільно… якщо це слово взагалі доречне в нашій ситуації. І… — Він провів рукою по волоссю й глянув убік, — поговорити з Каєм.

Кивнула, всередині все переплелося — тривога, безпорадність і бажання допомогти.

Щоки палали, адже все ще усвідомлювала, що саме я стала винуватицею того, що чоловік почув слова Кая. І тепер Даміру доведеться впоратися ще й із цим.

— Я теж хочу щось зробити, — щиро мовила я. — Тільки не маю уявлення… з чого почати. Тут усе таке... чуже.

Поки що мені здавалося, що я приношу лише проблеми.

Ну і... Пропустімо той факт, що я взагалі не знала, чим можу допомогти. Але сидіти, склавши руки, не збиралася.

— Я подумаю над цим, — втомлено сказав він. — Але вже завтра. Невдовзі ніч, пропоную відпочити, а зранку визначимося з подальшими діями.

Зітхнула, погоджуючись. Мені справді був потрібен час, щоб обдумати нову інформацію та спробувати вигадати кілька варіантів, які могла б запропонувати зранку як допомогу. Набридло почуватися безпорадним кошеням.

— Я проведу тебе до кімнати, — додав Дамір і, не чекаючи відповіді, рушив до дверей.

Ми йшли тихим коридором, освітленим лише кількома тьмяними світильниками, в яких горіли свічки. Коли я відчинила двері до своєї кімнати, Дамір зазирнув усередину — і завмер.

Я озирнулася на нього. Очі короля розширилися, він ступив уперед, погляд ковзав по різноколірних подушках, яскравому пледі, книжках у квітчастих обкладинках і кількох картинах, які я прикріпила до стіни.

— Як… ти це зробила? — прошепотів він, переводячи погляд на мене. — Як тобі вдалося змінити кольори? Тут… у маєтку це ніколи не було можливим. Ми не могли створити нічого яскравого. Жодної барви. Крім білого й чорного.

Моє серце опустилося в п'яти.

— Що? — прошепотіла, оглядаючи кімнату, ніби бачила її вперше. — Я… я просто прикрасила все, як звикла вдома. Додала трохи кольору, щоб не збожеволіти. Я не знала, що… це взагалі якось неможливо.

Ну звідки мені знати всі правила цього світу? Їх стільки, що вже час було записувати. До речі, непогана ідея. Можливо, зможу поглянути на них під іншим кутом і знайти якусь підказку до виходу з пастки.

— Я все ще не розумію, як це можливо, — Дамір досі стояв у дверях, не зводячи очей із килима. Його голос був здивовано-тихий.

— Не знаю, — знизала плечима. — Я просто уявляла речі, які хотіла тут бачити. І вони з’являлися.

— Це неможливо. Було. Я пробував. Сотні разів. Вигадував найяскравіші квіти, барвисті картини… Але вони або ставали сірими, або розсипались. Можна створити щось яскраве тільки назовні. Та коли приносиш сюди створене — розсипається. Немов маєток це відштовхує, — тихо сказав він, ступаючи ближче.

— Але ж Кай… — прошепотіла я. — Він, ну, кольоровий.

Це звучало дивно. Ну а як інакше сказати? Він же не чорно-білий? У пам’яті спливли чорно-білі фільми з їх безбарвними акторами.

Дамір замовк. На лобі з’явилися зморшки.

— З живими… з істотами все працює інакше. Сюди іноді заходили лісові коти, залітали деякі птахи, метелики, яких я іноді чаклував, коли було зовсім самотньо. З ними нічого не ставалося. Тільки після цього я наважився... — він опустив погляд.

І я зрозуміла: він заздалегідь планував начаклувати Кая й перевіряв, як реагує магія маєтку на живих істот.

Я не збиралася його за це засуджувати. Іноді самотність здатна штовхнути на найвідчайдушніші вчинки.

— Що зроблено, те зроблено, — втішливо сказала я. — Зараз у нас багато питань, на які потрібно знайти відповіді. Зосередьмося на них.

Чоловік стиснув руки в кулаки, потім видихнув, підвів голову й кивнув.

— Ти маєш рацію.

Я зітхнула — і раптом мене осяяла думка.

— Слухай, а давно ти пробував начаклувати щось кольорове в маєтку?

Дамір насупив брови, замислився, а потім його очі розширилися.

— Дуже давно.

Чоловік дістав трохи пилку, кинув його на підлогу і завмер, пильно дивлячись на те місце, куди він упав. Одна мить — і на тому місці вже стояла яскраво-червона маленька чашка.

Ми перезирнулися. Я прикусила губу. Дамір присів і, взявши чашку до рук, обертав її в долонях.

— Знаєш, усе стало ще заплутанішим, — він підвівся, розгублено дивлячись на мене. — Якщо раніше я припускав, що ти своїм потраплянням сюди могла щось змінити в магії маєтку, то тепер не можу стверджувати цього впевнено. Ти права — я дуже давно не пробував начаклувати тут щось кольорове. Можливо, правила змінилися раніше, а я просто цього не помітив. А це може означати...

Я ковтнула, вже здогадуючись, куди він веде.

— Що в пастці тепер діють інші правила. І що це означає — незрозуміло. Все, що відбуватиметься тут далі, може бути непередбачуваним.

Я підійшла до ліжка й сіла, розуміючи, що ноги підкошуються від страху.

Лише зараз усвідомила, що трималася наскільки могла, бо Дамір знав “правила” цього світу та упевнено розповідав їх мені й в них не було нічого лячного. Але тепер… Невідомість і нерозуміння породжували моторошні думки, наче з фільмів жахів.

Моє тіло здригнулося, і я обійняла себе.

Дамір упіймав мій жест і, зробивши кілька кроків до мене, присів навпочіпки й обережно торкнувся моєї руки.

— Усе буде добре.

Я заглянула в його очі. Як же ми дійшли до цього за кілька хвилин? Щойно я втішала його, а тепер він — мене...

— Мої покої навпроти твоєї кімнати. Якщо що, заходь або клич мене чи Кая — його кімната теж поруч, праворуч від моєї. Хтось із нас почує й прийде. А завтра після сніданку, ще раз детально все обміркуємо й вирішимо, що робити.

Кивнула.

— Але спочатку... можна я заміню кухонний сервіз?

Дамір здивовано поглянув на мене, кутики його губ піднялися в усмішці.

— Звісно.

Я усміхнулася у відповідь.

— І я хотіла б допомогти з приготуванням сніданку. Ви мене, звісно, пробачте, чоловіки, але їсти м’ясо з кров’ю втретє за добу — для мене це занадто.