Розділ 13

Наші погляди зустрілися — і час, здавалося, зупинився. Дамір виглядав так, ніби весь його світ щойно тріснув під ногами. Його зазвичай пряма постава була згорблена, плечі опущені.

Я подумки проклинала себе за те, що поставила Каю те дурне запитання. Якби не я, Дамір не почув би того, чого не мав чути. Він і так картав себе за вчинене, а тепер...

Я мимоволі підвелася зі стільця.

— Дамір… — обережно почала...

Але чоловік зробив крок назад, наче боявся почути чи побачити ще щось, що могло б поранити так само глибоко. Його очі бігали по приміщенню, ніби нічого не бачили. Він стискав і розтискав пальці.

— Я… — слова застрягли в горлі й ніяк не зривались з моїх вуст.

Перебирала в голові всі можливі варіанти того, що могла б сказати, але кожен здавався гіршим за попередній.

Дамір спробував щось вимовити, губи сіпнулися, та голосу не було. Лише після довгої паузи чоловік промовив:

— Він… страждає… через мене. Я створив його таким. Я думав… думав, чорт забирай! — він скуйовдив волосся. — Тоді я думав лише про себе. Про свою самотність. Хотів мати поруч найкращого друга, якого втратив. Я не думав...

Його руки безсило опустилися вздовж тіла. Він виглядав таким самотнім і зламаним, що я не витримала — швидко підійшла до нього й, попри напруження в його тілі, легко доторкнулася до руки.

— Ти не винен, — м’яко сказала я. — Ти не знав. Ти просто не хотів бути сам. Ти рятував себе. Можливо, якби не Кай, ти б не протримався тут так довго. А зараз ти не можеш здатися. Ти потрібен своєму народові.

Його очі втупилися в мене. Я бачила, як внутрішня боротьба відбивалась у кожній рисі обличчя. На вилицях грали жовна, зуби були стиснуті.

— Кай усе одно хоче допомагати, захищати й піклуватися про тебе, — тихо додала я. — Навіть якщо йому важко. Ти для нього — світло в цьому місці.

— Але якби не я...

Дамір раптом здригнувся й, утративши всю свою королівську стриманість, притиснув мене до себе у відчайдушних, сповнених розпачу обіймах. Він пахнув свіжістю лісу й чимось квітучим.

Застигла, відчуваючи, як сильно тремтить його тіло.

— Я… не хотів, щоб він страждав. І я… більше не хочу бути сам, — прошепотів він у моє волосся.

Я обережно обійняла його у відповідь. Було дивно обіймати майже незнайомого чоловіка, ще й з іншого світу. Він був вищий за мене майже на дві голови, тому трохи зігнувся, щоб пригорнути мене, і стояв так, завмерши, видихаючи тепле повітря в мою маківку.

Я розуміла: цей чоловік пробув майже на самоті кілька років. Він не зламався, ні. Він досі прагнув вибратися й допомогти своєму народові. Якби не це — мене б тут не було. І це лише мить слабкості, яка властива всім людям. Навіть королям.

І якщо вже так сталося, та я вже тут, то...

— Тепер ти не один, — прошепотіла я. — Ми щось вигадаємо. Разом.

Відчула, як на мить, чоловік стис мене сильніше. У його обіймах було тепло й на диво спокійно. Задумалась над тим, що давно мене так ніхто не пригортав до себе. І можливо, це було потрібно нам обом.

 Я не могла дозволити, щоб цей чоловік залишився знову сам у цій пастці. Я зроблю все, щоб витягти і його.

Дамір повільно відпустив мене й відійшов. Я не стала його зупиняти. Він зітхнув.

— Дякую, Міро. І пробач... — він поглянув на свої руки, а потім випрямився й подивився мені в очі. — Дещо сталося, тож я, коли зміг, одразу прийшов сюди.

Насуплено глянула на нього.

— Що трапилось? Сподіваюся, щось хороше? Наприклад, дзеркало запрацювало й кличе мене додому?

Намагалася надати голосу легшого тону, розрядити атмосферу гумором, але не вдалося.

Обличчя чоловіка було серйозним, губи стиснуті в пряму лінію, брови насуплені.

Видно, справи кепські. Напружилася. Що ще могло впасти мені на плечі?

Хотілося підняти голову вгору й закричати в небо: «Ну давай, підкинь ще! Мені ж замало!» Але я стримала паніку, що наростала та лише нетерпляче переступила з ноги на ногу.

— Коли я був на полюванні, побачив дещо дивне. Щось змінилося.

Він почав міряти зал кроками.

— Мені здається, зник цілий шмат лісу.

Я здивовано розширила очі.

— Як це — зник?

Дамір підійшов до вікна, сперся руками об підвіконня й глянув назовні.

— Я знаю кожен закуток цього місця до міліметра, був усюди багато разів. А щойно йшов давно знайомою стежкою й дійшов до кордону з темрявою значно швидше, ніж зазвичай. Я впевнений: межа стала ближчою. Зникла ціла квітуча галявина, де я любив відпочивати після полювання, а також кілька плодових кущів і дерев.

Я голосно ковтнула.

— Ти впевнений?

Він кивнув.

Звісно, могла б і не питати. Якби сьогодні проводили конкурс на найдурніше запитання, переможця визначили б миттєво.

— Таке раніше траплялося?

Він обернувся та серьйозно подивився на мене.

— Ні, ніколи.

Дідько. Я різко вдихнула. Що ж.

«Гʼюстоне, у нас проблеми».