Розділ 12

Ми мовчки йшли до банкетної зали. У коридорах було чутно лише звуки наших кроків. Кая — впевнені, гучні, монотонні, і мої — тихіші та повільніші.

Стіл уже був накритий кількома стравами й здавався ще більшим у цій гнітючій тиші. Я знітилася, сідаючи на стілець, який для мене галантно відсунув чоловік. Потрібно було запропонувати допомогу з приготуванням їжі — якось незручно вийшло. Поки я бавилася з магією, Дамір з останніх сил полював, а потім, певно, Кай сам готував і накривав на стіл.

Ми їли мовчки. Чоловік іноді кидав на мене короткі погляди, але нічого не казав.

У такі моменти я ледве не давилася їжею.

У цьому світі… чи пастці… чи як там… У Задзеркаллі були дуже дивні правила. Наприклад, мене мучило питання, чи справді Каю потрібно їсти, щоб існувати?

Подумавши про це, я подивилася на його обличчя. Його риси чіткі, вилиці гарно вирізнялися. Чоловік був дуже вродливий — це було б дивно заперечувати. У нас такий типаж буквально розривали б на частини в усі боки: він міг би стати якимось відомим блогером чи моделлю.

Кай перевів погляд на мене й, переставши жувати, підняв брову.

Я так здивувалася цьому жесту, що ледве не впустила виделку.

Отже, крім маски суцільного покер-фейсу, він усе ж міг виявляти легкі ознаки емоцій. Цікаво…

— Пані хоче щось запитати? — сказав Кай, не відводячи погляду сірих очей, у яких виблискував вогник від полум’я свічки.

І ця дрібниця надавала чоловіку зараз більш “живого” вигляду.

Я заперечно хитнула головою.

Ну чого я зациклилась на тому, що він не справжній? Ну, народжений з магії — і що? Тут взагалі все далеко не звичайне.

— Нічого, — перевела погляд на свою тарілку, а тоді вимовила: — Можеш називати мене Міра.

Я підвела очі й побачила, як чоловік продовжує дивитися на мене, знову не виражаючи нічого.

— Добре, пані Міро.

Зціпила зуби. Мабуть, не варто нав’язувати свої правила в чужому світі. Зітхнула.

Та, промовчавши кілька хвилин, не витримала. Обережно, м’яко почала розмову:

— Скажи… — буденним голосом мовила я. — А як це… бути… вичаклованим у цьому світі?

Чи мучила мене совість через це питання? О, так.

Чи поставила я його тому, що Кай, можливо, не відчуває емоцій? Ні.

Мене просто дуже цікавило це. І я більше не могла мовчати — це було перше питання яке зірвалося з язика, ще до того, як я його добре обміркувала. Можливо, я б одразу його забрала назад, але така магія тут не працювала. Певно. Я прикусила язика, але було вже пізно…

Чудово почала знайомство з людиною, від якої взагалі не зрозуміло, чого чекати. Молодець, Міро! Так тримати!

Добре, що тут, окрім нього й Даміра, нікого не було, бо не факт, щоб я довго протягнула ляпаючи не подумавши все підряд.

Ніж завмер у руці Кая. Щойно він різав ним дичину.

О Боже, тільки б не жбурнув його в мене. Хоча… може, це навчило б мене не ставити безтактні питання.

Він повільно поклав ніж на тарілку й відвів погляд, ніби вдивляючись крізь стіни кудись у далечінь.

— Це… дивно, — сказав чоловік. — Я маю думки, як справжня людина. Маю навіть спогади… І справді хочу допомагати, захищати, піклуватися про короля.

Але всередині… — він приклав руку до грудей, — пустка. Серце не б’ється. Ніби живеш у чорно-білому світі, де немає барв. Де їжа… вся на один смак. Де ти пам’ятаєш, що таке радість, любов, страх… але сам їх більше не відчуваєш.

Я ахнула, широко розплющивши очі. Не думала, що він справді відповість. І ще й так розлого. І все це — рівним голосом, немовби озвучив сухі факти.

І те, що Кай сказав, було... Жахливо.

Можливо, чоловік давно хотів з кимось цим поділитися.

Цікаво, чи знає про це Дамір? Можливо, саме тому, дізнавшись про почуття Кая, він і вирішив більше не вичакловувати людей?

Чоловік підвівся, його стілець скреготнув по підлозі.

— Тільки… не кажіть про це Його Величності, — попросив Кай дивлячись в мої очі. — Він не повинен дізнатися. Ніколи.

І, не чекаючи відповіді, розвернувся й швидко вийшов із зали, залишивши мене саму серед гнітючої тиші маєтку.

Я сиділа завмерши, шоковано переварюючи почуте. Отже, Дамір не знає…

Моє вухо вловило ледь чутний шерех. Я різко обернулася на звук — біля іншого виходу стояв Дамір.

Король виглядав блідим. Його очі, широко розплющені, застигли на місці, де щойно сидів Кай — у них читалося глибоке потрясіння.

От дідько. Він почув усе.