Розділ 11

Дамір провів мене до окремих покоїв на другому поверсі. Вони були світлі й просторі, але, як і все тут, білі — стіни, підлога, меблі. Білизна дратувала, здавалося ніби я перебувала в суцільних лікарняних коридорах. У кімнаті також знаходились ще одні двері. Я була готова молитися кому завгодно, тільки б за ними виявилася туалетна кімната — і щоб усе там було не як у середньовіччі.

Дамір залишив на столику маленький мішечок і я здогадалась, що наповнений він був пилком. Аналогічний він тримав у кишені штанів.

— На випадок, якщо буде холодно або сумно, — з легкою усмішкою промовив він. — Я йду на полювання. Зустрінемося за кілька годин на вечері.

— Але ж ти казав, що бережеш його? — шоковано витріщилась я на чорний мішечок.

— Тут небагато, це не вплине на загальний запас. А тобі потрібні речі, які можна дістати тут тільки за допомогою чаклунства, — його кутики губ піднялися. — Тим паче думаю, тобі цікаво дізнатися, як це працює.

Я хотіла сказати, що не хочу витрачати цінний пилок на себе, але він махнув рукою:

— Думай про це як про дослідження цього місця. Можливо, це допоможе... — він зітхнув, — знайти шлях звідси. І... — чоловік провів рукою по волоссю, — я подумав... коли трохи відпочину, можемо знову спробувати змусити дзеркало показати твою кімнату. Можливо, хоча б ти зможеш повернутися назад.

Я здивовано розплющила очі ширше.

— Але ж тобі від цього стає зле.

Він знизав плечима:

— Нічого, як бачиш — живий. А в тебе є шанс повернутись додому. Мені лише потрібно кілька днів, щоб відновитися.

Я мовчки кивнула.

Він уклонився і вийшов, залишивши мене наодинці з думками.

Невже у мене з’явилася надія? І чому я раніше про це не подумала? Напевно, ці думки блокувала згадка про Даміра, який, намагаючись зв’язатися зі мною, знепритомнів. Чи можу я, знаючи це, дозволити йому спробувати знову? А якщо цього разу все скінчиться гірше?

І знову багато питань в голові. Але з одним могла розібратися прямо зараз.

Швидко підійшла до інших дверей та обережно їх відчинила.

Алілуя! Це справді була та сама кімната. У свічниках горіли свічки — певно, Кай подбав про це. Посередині стояв предмет, дуже схожий на сучасний унітаз, а поряд — велика ванна, в яку могло б уміститися кілька осіб. Щоправда, кранів не було. Я підійшла ближче й побачила в стіні нерівності — ніби кілька цеглин трохи виступали вперед. Я торкнулася однієї — і одразу вода почала литися зі стелі! Тепла й приємна, вона спадала у ванну, наче водоспад.

— Ого!

Я доторкнулася до того самого місця ще раз — і вода припинила бігти.

— Вау, ось це дійсно вражає!

Підійшовши до місцевого туалету, я натиснула на такий самий виступ над ним — і побачила щось схоже на злив.

— Все не так уже й погано!

Швидко зробивши свої справи, про які мріяла вже добрячі пів години, я вийшла з кімнати та сіла на ліжко, витягнувши ноги. Втома від безсонної ночі й купи нової інформації, яка навалилася на мене, тяжкою плитою лягла на плечі.

Маю кілька днів, поки король відновиться, тож подумаю пізніше про повернення. Швидко відігнала думку про те, що навіть якщо все вдасться і Дамір витримає — залишити його тут самотнього я не зможу. А забрати у свій світ, можливо, й не вийде...

Згадала, як він тоді стукав по дзеркалу з того боку і воно було твердим. А раптом дзеркало взагалі не випустить мене назад?

Потерла обличчя рукою та встала.

Потрібно було відпочити, а після візьмуся за розгадування цієї загадки. У кожної пастки мають бути слабкі місця — треба лише знайти та потягнути за потрібну нитку... Тож у мене принаймні було кілька днів, щоб спробувати допомогти Даміру.

Неспокійно ходила кімнатою. Думки крутилися одна за одною. А якщо не вийде? Якщо я ніколи більше не побачу свого світу?

Зупинилась та зітхнула.

Та хто там узагалі за мною сумуватиме? Добре, що хоч кота не завела. Ніхто не чекав, не шукав… Друзів не було — я ж типовий представник інтровертів. Лише знайомі в соцмережах, з якими переписувалась раз на кілька місяців. А з мамою вже давно обірвала будь-які зв’язки — відколи вітчим і його діти стали для неї ріднішими за мене. А тато помер ще задовго до цього. Тож, по суті, мене ніхто не чекав. Хіба що шкода мого улюбленого хобі — хоча, можливо, щось подібне я б могла придумати й тут.

Зітхнула, оглянула кімнату й скривилася. Ох уже цей білий колір... Невже в Даміровому світі все чорно-біле, і тому він створює речі лише в цих кольорах?

Чи, може, це дія пилку?

Взяла мішечок і сипнула на руку маленьку жменьку.

— Йой! А скільки сипати — не сказав! Ну, вже як буде, так і буде.

Щоб розвіяти порожнечу білого інтер’єру, я подумала про яскраві кольори, витягла руку й сипнула трохи пилку на ковдру. Переді мною з’явилися різноколірні подушки та комплект постільної білизни синього кольору. На мить я сторопіла, не вірячи очам, а потім — як Гаррі Поттер, що вперше отримав чарівну паличку — радісно усміхнулася. Поглянула на білизну — її колір був дуже схожий на колір очей Даміра.

Відчула, як щоки палають, і знову глянула на свою роботу.

— Ну от, можна ж інакше!

А потім увійшла в смак і почала бавитися: чаклувала ще й ще, створюючи веселкову кімнату — вазочку, квіти в різнобарвних горщиках, навіть тюль на вікна. Зрештою вмостилася на теплому килимі, з малюнком веселки, серед своїх витворів і усміхнулася, відчуваючи дивне тепло в серці.

Після кількох експериментів спробувала начаклувати телефон. Він з’явився, але, хоч як я не натискала, не увімкнувся. Зв’язку з нашим світом не було, електрики також — що, втім, не дивно.

Тоді я вирішила начаклувати книжки, які давно хотіла придбати. І — о диво! — саме ті, про які мріяла, одна за одною опинилися на ліжку. Я сміялася та гортала сторінки, вдихаючи знайомий запах друку.

Трохи подумавши, спробувала начаклувати книжки про втечу з пасток чи дзеркальні світи. Проте з’являлася лише художня література з нашого світу.