Я з очікуванням подивилася на короля. Він упіймав мій погляд, кутики його губ смикнулися в ледь помітній усмішці.
— Що? — насупилася я.
Мені не подобалося, що кожен секрет цього місця доводилося буквально видирати з вуст чоловіка. Невже не можна було просто розповісти все одразу, не розтягуючи це, як гуму?
— Відвик від справжніх людських емоцій, — озвався Дамір, поглянувши вдалечінь. — Особливо незвичні реакції на речі, які з роками стали буденністю. Не розумієш, чому це дивує, а потім згадуєш свій світ, — він стис губи, — і стає ясно чому.
Відвела погляд. Так, напевно, для нього це й справді виглядало саме так. Стільки років провести тут, ще й з люд… другом, без жодної краплі емоцій.
— Ходімо, краще покажу тобі замість слів, — сказав він і рушив стежкою, вимощеною гладким каменем.
Озирнулася на маєток. Це була велика двоповерхова будівля у готичному стилі, з кількома баштами й арковими вікнами. Стіну обвивав зелений плющ. Добре, що зараз світило сонце — споруда була гарною, але я була впевнена: якби надворі була ніч і сяяв місяць, маєток виглядав би точнісінько як у фільмах про вампірів. Ні, не про Калленів — ті були сучасні, а з тих старих, моторошних стрічок.
Ми пішли вздовж маєтку, і я насолоджувалася теплими сонячними променями. Добре, що була в закритому, легкому одязі — інакше запросто могла б обгоріти. А ще мені страшенно бракувало сонцезахисних окулярів. Ех, маєш — не цінуєш, а без — одразу згадуєш про прогрес.
Земля навколо була встелена різнотрав’ям і квітами. Де-не-де лунав дзвінкий спів пташок, літали маленькі різнобарвні метелики. Загалом природа мало чим відрізнялася від нашої. Хіба що деякі види рослин були мені незнайомі.
І тут я зупинилася, мов вкопана. Чітка лінія відділяла зелені дерева від тих, що палахкотіли жовтогарячим та червоним. Небо над тією частиною затягнули темні хмари, ніби-от зараз почнеться дощ.
Тепер і осінь…
— Тут що, навколо маєтку — чотири пори року одночасно?
— Так, — кивнув і всміхнувся Дамір. — Я теж був дуже здивований, коли побачив це вперше.
Ми пішли далі, і я, затамувавши подих, зробила крок, перетнувши межу. На мене одразу дмухнуло прохолодою. Я здригнулася й обійняла себе руками.
Дамір уважно глянув на мене, дістав із мішечка трохи пилку й вичаклував дві теплі чорні накидки. Вони, мов хвилі, плавно опустилися на пожовклу траву замість мерехтливих частинок пилку.
Він підняв одну з них і обережно накинув мені на плечі. Тканина була приємна на дотик і не надто важка. Я запахнула її на грудях — і тіло огорнуло приємне тепло.
Чоловік накинув другу накидку на себе, і ми рушили далі.
Нічого надзвичайного й в цій частині також не було. Осінній, гарний пейзаж. Десь у далині глухо гуркотів грім, у повітрі витав запах петрикору — чистого повітря й вологої землі. Де-не-де з-під трави визирали гриби. Цікаво, чи були вони їстівними?
Ми йшли, доки я знову не помітила таку ж рівну лінію, яка відділяла золотаво-червоні дерева від засніжених, цілком білих. На зимовій половині сипав дрібний сніжок — не той, що я бачила з вікна раніше, а менший. Отже, погода в кожній порі року могла змінюватися. Цікаво, чи є тут прогноз погоди для кожної з них?
Пирснула зі сміху, досі не вірячи в усе, що відбувається. Це точно нервове. Добре, що вилилось у сміх, а не в сльози.
Дамір глянув на мене й підняв брову.
— Нервова реакція, — знизала я плечима. — Ніколи подібного не бачила і досі не можу повірити, що це реально.
Він опустив погляд, а тоді знову глянув уперед.
— Мені дуже цікаво дізнатися більше про твій світ. Що у вас є, чого немає, як усе працює... Як ви справляєтесь без магії. Давно в мене не було співрозмовника, який міг би розповісти щось нове, — він подивився на мене. — Але спершу хочу дати тобі час звикнути до цього місця. Бо й у моєму світі не все було так, як тут. Я пам’ятаю, скільки часу знадобилося, щоби звикнути до правил цієї... пастки.
Я здригнулася — з яким крижаним холодом він вимовив останнє слово.
— Якщо хочеш, можемо повернутися до маєтку, — він показав уперед. — Там дуже холодно, а ти легко вдягнена й взута. Або можемо пройти по стежці біля самого маєтку — там стабільніше, не так холодно. Можливо, через те, що магія захищає маєток і не дозволяє негоді торкатися його.
Я здивовано розширила очі.
— Це все так дивно… — прошепотіла, не знаючи, скільки ще можна дивуватись тому, що коїлось довкола.
Можливо, й справді добре, що він відповідає на мої питання порціями. Чи змогла б я одразу все прийняти й не зійти з розуму? Навряд. Я вже відчувала втому. Більше моральну, ніж фізичну, але все ж таки сказала:
— Пройдемося стежкою. Хочу трохи погрітися в частині, де весна.
Чоловік завмер на мить, пильно вдивляючись у моє обличчя, а тоді, усміхнувшись, вказав на дорогу:
— Прошу.
Я взяла його під лікоть, і ми пішли стежкою, що пролягала просто біля стін маєтку. Там було сухо, і справді — щойно ступили на неї, стало значно тепліше.
Швидким кроком ми перейшли до зимової частини та не зупинялися ні на мить. Сніг кружляв, м’яко торкаючись снігових кучугур. Навколо панувала тиша. Небо було затягнуте хмарами. Здавалося, ось-ось почнеться справжня завірюха. Цікаво, чи було це якось пов’язано з тим, що в осінній частині гуркотів грім і насувались хмари?
Справді стало холодніше, але не так, як буває взимку при заметілі — цілком терпимо. Я щільніше загорнулася в накидку.
І ось попереду — межа між зимою та весною. Здавалося, я майже бігла до неї, як марафонець на останньому кілометрі. Не те щоб замерзала, просто було ніяково бачити навколо кучугури снігу й усвідомлювати, що одягнена не по сезону. До речі, а як тут лікуються? Я так і не запитала у Даміра. Чи можна начаклувати ліки — і чи будуть вони такими ж дієвими?
Знову питання. Багато питань...
Чоловік вивів нас стежкою, що вела геть від маєтку. Сонце тут сяяло тепло, не обпалюючи шкіру, а лагідно її зігріваючи. Я скинула накидку й підставила обличчя сонцю.
#3477 в Любовні романи
#931 в Любовне фентезі
#808 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 13.08.2025