Розділ 9

Дамір дивився на мене з широко розплющеними очима, а я стояла навпроти столу й не знала, як йому сказати правду. Дідько, як же важко позбавляти когось надії...

Чоловік підвівся, за кілька кроків опинився поруч і підійняв стілець. Потім обережно взяв мене за руку й заглянув в очі.

— Міро, що сталося?

На його обличчі — розгубленість, не лишилося й сліду від тієї твердості, яка була, коли він ставив мені запитання. Запитання, від відповідей на які для нього залежало надто багато.

Я ковтнула. Не було сенсу більше тягнути з цим.

Відвела погляд — боягузка — і на одному подиху випалила:

— Розумієш, там, звідки я… Там немає магії.

Раптовий гучний вдих змусив мене здригнутися й подивитися на Даміра. Його погляд ніби затуманився — він дивився на мене, та наче й не бачив. Вуста стиснулися в тонку лінію, а риси обличчя загострилися. Чоловік мимоволі міцніше стиснув мою руку, і коли я смикнула її до себе — відпустив.

— Пробач, — мовив він, побачивши, як я пригортаю руку до себе. — Я просто... Пробач, — повторив він і розфокусованим поглядом обвів банкетний зал. Потім скуйовдив волосся й провів долонями по обличчю.

— Дамір, я...

Він зупинив мене жестом.

— Усе гаразд. Я розумію, — сказав і зціпив зуби.

Чоловік на мить замислився, а потім, майже без емоцій, запитав:

— А твій світ... який він?

Запитання вибило мене з рівноваги. Я прикусила губу, задумавшись. Дамір стояв поруч, нерухомий, мов статуя. Він підвів на мене очі, в яких більше не жевріла іскорка надії.

— У нас немає магії. І нічого схожого на... усе це. Я досі думаю, що просто з’їхала з глузду.

Дамір насупився, ніби йому було боляче це чути. Опустив голову й зітхнув:

— Виходить, ти навряд чи зможеш мені допомогти... — пробурмотів і додав, більше сам до себе: — І чому ж тоді дзеркало показало саме тебе?

Він задумливо потер скроню пальцями, а тоді знову глянув на мене.

Мене це питання теж цікавило. Якщо в нашому світі справді не було магії, то як пояснити все, що сталося після того, як я принесла дзеркало додому? Чи можна тепер з упевненістю стверджувати, що в нас її немає?

Дійшовши до цієї думки, я опустилася на стілець і провела долонею по обличчю.

— Ти кажеш, що у вашому світі немає магії... Але ми з тобою спілкувалися, ти навіть потрапила сюди... Як це можливо без неї? — Дамір, здається, теж дійшов до тієї ж думки. 

І, чорт забирай, це було дуже логічне запитання, на яке я не мала жодної відповіді.

Знизала плечима.

— Хотіла б знати. Але я й сама нічого не розумію, — прошепотіла.

— Дзеркало, через яке ти сюди потрапила... Воно було в тебе завжди?

Заперечно похитала головою.

— Розкажи, як і коли воно до тебе потрапило?

Чоловік знову обійшов стіл і повільно сів на свій стілець.

— Я купила його на блошиному ринку. Це таке місце, де продають уживані речі, — швидко пояснила, побачивши, як Дамір насупив брови. — Воно стояло серед купи мотлоху, брудне. Виглядало... звичайним. Але мені сподобалася рама — така незвична, в моєму стилі. Продавець сказав, що це антикваріат, але про жодні чари не йшлося. Та і якби сказав, його давно б забрали на Фрунзе, — нервово хихотнула я.

Дамір підняв брову. Я зітхнула.

— До лікарні для психічно хворих. Знаєш, людей, які верзуть усіляку нісенітницю...

— Я зрозумів.

Я була вдячна всім богам, що мені не довелося детальніше пояснювати те слово, яке я знову випалила не подумавши.

Дамір слухав мене з напруженим обличчям, потираючи підборіддя й відводячи погляд, ніби обмірковував щось.

— Після того, як побачила тебе в дзеркалі, я повернулася до продавця, щоб розпитати, звідки в нього воно взялося.

Погляд Даміра прояснився, він подивився на мене й трохи нахилився ближче.

— І що він сказав?

— Що його принесла якась бабуся з онуком. Вони навіть не взяли плату — сказали, що виїжджають з країни, і швидко зникли. Жодних даних про себе не лишили. Я зайшла в глухий кут і не знала, що робити далі. Більше нічого не змогла дізнатися.

Дамір відкинувся на спинку стільця й зітхнув.

— Хотів би я сказати, що хоч щось розумію... але не можу.

До зали увійшов його друг — чоловік із темним волоссям і спокійним виразом обличчя. Кай? Так його називав Дамір? У руках він ніс тацю. Не мовивши й слова, почав прибирати зі столу.

Мій погляд був прикутий до його рухів — швидких і чітких.

— Раз пані поки що залишається з нами, — несподівано промовив він низьким приємним оксамитовим голосом, — можливо, я покажу їй околиці маєтку? А ви, мій королю, підете відпочити?

— Кай, припини! — сказав, кривлячись, Дамір. — Не називай мене так. Який з мене тут король? Чого це ти?

Обличчя Кая залишалося непроникним. Він поглянув на Даміра своїми сірими глибокими очима.

— У нас гостя, а ви — король. Наполягаю, аби ви про це не забували, пане, — беземоційно мовив Кай. Дамір здригнувся.

Вони подивилися один одному в очі, і король кивнув. Кай перевів погляд на мене.

— Тож, якщо маєте бажання, я можу показати вам, що розташоване за межами маєтку.

— Не потрібно, Каю, я сам...

— Ваша величносте, вам слід берегти сили, — так само рівно й беземоційно відповів Кай.

— Це не забере багато часу чи енергії, — сказав король, стискаючи руки в кулаки. — А ти, якщо хочеш допомогти, підготуй для пані гостьову кімнату.

Я ахнула. Паніка почала наростати. Усвідомлення вдарило з усією силою: я застрягла тут.

Це не сон. Не марення. Немає магії, неможливо вийти... Тепер я теж у цій пастці! Серце ніби провалилося в п’яти.

Кай кивнув і, ще раз глянувши на мене, вийшов із зали.

— Пробач. Він іноді буває надто наполегливим і впертим. Це в нього від... — він замовк, ковтнувши, — від справжнього Кая.

Я з усіх сил намагалася тримати себе в руках, змушуючи дихати рівно.