Розділ 8

Ми йшли довгими білими коридорами. Стіни прикрашали численні картини — різноманітні пейзажі, портрети, дивні сцени. Їх об’єднувало лише одне — вони всі були чорно-білі.

Зупинилася біля однієї з них і довше, ніж слід, вдивлялася в зображення. Мій погляд не залишився непоміченим.

— Це я створив, — тихо мовив Дамір, озираючись на картини й проводячи рукою по одній із рам. — Із пам’яті. Такі самі висять у моєму замку...

Мої очі миттєво розширилися, і я різко перевела погляд на Даміра.

— Тобто… у тебе є замок? Справжній?

Чоловік на мить завагався, ніби зрозумів, що обмовився. Його обличчя напружилося.

— Почекай… — зітхнув він, проводячи рукою по обличчю, очевидно таки усвідомивши, що сказав зайве. — Давай спершу поїмо. Поясню все після.

Мене вже починало дратувати це постійне "потім", я хотіла знати все — і негайно. Але вирішила почекати ще трохи. А потім... А потім у мене накопичилося стільки запитань, що я не знала, яке задати першим. І серед них з’явилося нове: чому в цьому... е-е... маєтку? Усе чорно-біле? Ніби з нього висмоктали всі барви. Можливо, я б подумала, що це місце так впливає на це. Ну, якась особливість місцевості — як у фентезі-аніме чи книжках. Але ж за вікном були присутні інші кольори, принаймні в тій частині, де сяяло сонце...

Ми мовчки дійшли до бенкетної зали. Простора кімната була не менш величною, ніж коридори: висока стеля, свічки у витончених тримачах. Але стіл — маленький, затишний, із двома стільцями навпроти одне одного. На ньому чекали тарілки, келихи, велика тарілка з м’ясом та кілька салатів зі свіжих овочів.

Дамір галантно відсунув для мене стілець, дочекався, поки я сяду, а тоді вмостився сам.

Двері відчинилися, й у залу неспішним впевненим кроком увійшов чоловік. Перше що впало в очі: чорне волосся, сірі очі, гострі вилиці, гладко поголений. Він був у білому одязі й чорних рукавичках. На шиї виднілося щось на кшталт тату — ледве помітне з-під коміра. Одне вухо прикрашала сережка. Чоловік, не зронивши ані звуку, ніс пляшку з червоною рідиною. На його обличчі не здригнувся жоден м’яз, коли він спритно й майстерно відкоркував її та налив у келих Даміра. Погляд чоловіка ковзнув по мені — короткий, але надто уважний, коли він закінчив наливати напій в мій келих.

— Дякую, — пробурмотіла я ошелешено.

Чоловік мовчки кивнув і вийшов.

Я проводжала його очима, аж поки двері не зачинилися. Лише тоді повернулася до Даміра:

— Хто це? — прошепотіла. — Ти тут не один? Є ще хтось?

Чоловік подивився мовчки в бік дверей, ніби обмірковував відповідь. Потім зітхнув:

— Може, все ж спершу поїмо? — м’яко запропонував він.

— Ні, — вперто відповіла я, втупившись у нього. — Забагато запитань у моїй голові, і вони більше не можуть чекати.

Він провів рукою по обличчю, неначе стираючи втому, й відкинув волосся назад.

— Його я створив сам, коли самотність стала нестерпною, — нарешті заговорив. — Вичаклував свого ліпшого друга Кая. Зовні він майже такий самий, як колись був... Але більш мовчазний. Сумний. Лише тінь того, кого я знав раніше.

Я похолола від його слів.

— Більше я не чаклував людей, — додав він. — Це неправильно. По-перше, потрібно надто багато пилку. А його залишилося небагато. По-друге... Це лише ілюзії. Вони були б змушені бути тут, через мене. Раби. І не справжні. Лише копії тих, кого я знав.

Я здригнулася. Моя уява миттю домалювала картину самотності й безмовних сумних тіней навколо. Він мав рацію. Безвольні раби.

Ну що ж, хотіла відповідей — тримай, Міро, їж, не обляпайся! А те, що відповіді такі, що голова тріщить — хто ж тобі лікар?

Потрібен був час, аби все це переварити, тому, не кажучи більше ні слова, я взяла виделку й нарешті скуштувала їжу. М’ясо було ніжне, ароматне. Салат — хрусткий, із додаванням трав, таких, яких я ще не куштувала. Все було неймовірно смачне.

Я ледве стримала непристойний стогін блаженства.

— Це ти начаклував? — обережно спитала, роздивляючись тарілки.

Дамір усміхнувся куточками вуст:

— Ні. Ми з Каєм приготували це власноруч. Я ходив на полювання, а Кай збирав овочі й трави.

Здивовано кліпнула.

— Я вмію готувати, — просто пояснив чоловік. — І взагалі намагаюся менше витрачати пилок. Часу в мене... багато. Надто багато. Можна з’їхати з глузду, якщо нічого не робити.

Дамір зробив ковток червоного напою й задумливо глянув убік.

І лише тоді я збагнула, що їжа й напій мають колір — не чорно-білий.

— Ще я думаю, — продовжив він, — що якщо витратити весь пилок, магія цього світу зникне. І тоді... не знаю, що буде. Можливо, загину і я.

Я мовчала. Лише дивилася на нього, очікуючи продовження.

От як так? Тільки визріває одне питання — ще не встигаєш його поставити, як виникає нове.

Чоловік ще раз глибоко зітхнув, відставив виделку й пильно подивився мені в очі.

— Я... король, — промовив він твердо, не відводячи погляду.

Я ковтнула. Мої брови поповзли вгору, а очі розширилися.

Король? Тобто справжній?! А я з ним так розмовляла... О Боже...

Не знала, куди подітися і що робити. Просто витріщалася на нього, як риба, яку викинуло на берег.

Дамір, ніби відчувши мій стан, продовжив розповідь:

— Я — король. Країни Ентелерон, де живуть маги. Наш народ жив добре, мирно, допоки на нас не почали нападати темні ельфи. Вони грабували наші села, викрадали жінок і дітей, а чоловіків убивали. Магів завжди було небагато, і кожна втрата ставала для нас ударом. Тоді я вирішив укласти союз із відьмами. Їхнє королівство невелике, але настільки могутнє, що ніхто не наважувався їм загрожувати.

Щоб укріпити союз, я мав одружитися з головною відьмою їхнього ковена. Вона сама з’явилася переді мною й запропонувала допомогу. Я прийняв її пропозицію. Ми одружилися. Але того самого дня мене намагалася вбити.

Дамір зціпив зуби, ніби йому було важко згадувати ті події.