Розділ 7

— А ти, бачу, філософ! — вирвалося в мене, і я почала нервово ходити по кімнаті, тупцяючи босими ногами по холодній підлозі. — Сам створив — сам себе загнав! Гаразд. А мене навіщо сюди втягнув?! І чому не можеш вибратися?!

Я справді не могла зрозуміти, можливо, тому що не щодня заходила в дзеркала чи бачила в них справжніх людей.

Зупинилася, наткнувшись на зосереджений погляд синіх очей. Брови Даміра були насуплені, а губи стиснуті в тонку лінію.

Зітхнула.

— Поясни мені, будь ласка, усе докладніше, поки я не зійшла з розуму.

Намагалася опанувати паніку й зробила кілька глибоких вдихів і видихів, як бачила це у людей, які займалися йогою. Можливо, я б ще затягнула «оммм», але не була впевнена, що Дамір не сприйме це за спробу його заворожити. Чи що тут узагалі можна зробити? І де ми в біса знаходилися? Глянула на зачинені двері. Чи вели вони хоч кудись?

— Це… довга історія, — м’яко мовив Дамір, опустивши погляд. — Але спочатку… Ти, мабуть, хочеш перевдягтися. І щось поїсти. Тобі треба заспокоїтися.

Що ні в якому разі не можна говорити жінці? Бінго! Що їй потрібно заспокоїтися! Усередині мене знову почав наростати клубок обурення, але цього разу я стрималася.

— Не хочу тут залишатися! Я навіть не знаю, де це «тут»! — буркнула та глянула на чоловіка, прикусивши губу.

Він виглядав таким змореним. Його плечі були злегка опущені, обличчя — бліде, погляд — приглушений, мов свічка, що от-от згасне.

Знову зітхнула та прокашлялася.

— Ти як себе почуваєш?

За всіма своїми емоціями я забула, що Дамір нещодавно був без свідомості. І якщо він не вдавав, щоби заманити мене в пастку, тоді справді потребував допомоги. Бодай на це вказувало, як він кривився при кожному різкому русі.

— Уже все добре... 

— Не все, я ж бачу, — не здавалася я. 

— Іноді таке буває, але не знаю чому. Згодом я просто приходжу до тями, а все тіло болить так, ніби я впав із коня, а перед тим він добре потягав мене по землі. Але за кілька годин цей біль минає...

Скривилася від порівняння й ледве стрималася, щоб не спитати, звідки він знає, як саме болить, коли тебе тягне кінь...

— І як часто це трапляється? 

— Останнім часом усе частіше. Але давай зараз не про це.

 Хотіла заперечити, але він перебив:

— Зачекай, — прошепотів чоловік, дістаючи з маленького мішечка на поясі щось золотаве, схоже на блискучий пилок. Він обережно взяв дрібку, прошепотів щось нерозбірливе — і легенько здув пилок на ліжко.

Я вражено роззявила рота.

Пилок закружляв у повітрі, немов крихітні світлячки, і осипав ковдру. Там, де падали блискітки, поверхня починала світитися теплим жовтуватим світлом. І вже за кілька секунд на ліжку з’явилися штани з м’якої тканини й довга сорочка на ґудзиках, тонка, але на вигляд міцна, кольору слонової кістки.

— Що… це… було?.. — я, розширивши очі, дивилася на одяг, потім перевела погляд на чоловіка. — Це… магія?

— Пилок, — кивнув Дамір. — Завдяки йому тут можна чаклувати.

— Лише тут?

 Він знову кивнув. 

— А де ти його взяв, якщо кажеш, що потрапив у пастку? 

— Випадково знайшов. Я тобі потім усе розповім...

Я ще раз поглянула на одяг, тоді з підозрою — на його сорочку, у якій бракувало кількох верхніх ґудзиків, тож у розрізі добре виднілася мускулиста грудна клітка.

— То чому ти не… начаклуєш собі нормальну сорочку з ґудзиками, га? Або не використаєш пилок, щоб вибратися звідси?

Він зітхнув тяжко, як дорослий, що намагався пояснити дитині елементарні речі. Мабуть, я й справді зараз була схожа на дитину, яка багато чого ще не знала й не бачила в цьому місці.

— Повір, я пробував, — сказав. — Але не все так просто. На вихід звідси це не діє.

— Як це — не діє?..

Я почувалася дурною. І таке це було неприємне відчуття. Мені вже самій набридло ставити запитання, але я не могла інакше. Ще з дитинства не звикла питати — завжди шукала відповіді сама. Мабуть, через те, що в моїй школі нас не вчили, що запитувати — це нормально. Навпаки, соромили за незнання.

— Я все поясню, але... Може, спершу перевдягнешся? Я… вийду. — Кутики його губ піднялися у ледве помітній усмішці.

Чоловік неспішно рушив до дверей.

Я підійшла до ліжка й торкнулася одягу. Він був… справжнім. В голові різко промайнула думка, від якої всередині все стислося.

— Стривай! — вигукнула я й кинулася до дверей, де вже зникав Дамір. — А… ця магія… Вона ж не розтане на мені? Немає якогось там… обмеження за часом?

— Ні, — відповів він, не озираючись. — Усе, що створено тут, залишається тут. Назавжди.

Двері зачинилися. Я залишилася сама. Принаймні, зрозуміла, що за дверима щось є, і цей світ не обмежується лише цією кімнатою, що вже трохи заспокоювало...

Підійшла та глянула на сорочку. Пальці самі потяглися до ґудзиків.

Різко сіла на ліжко, обхопила голову руками й прошепотіла:

— Це що ж… я тепер теж частина цього «назавжди»?.. Хоч не створена тут. Це був натяк?

Кинула погляд на двері, за якими зник Дамір.

— Ну вже ні. Красно дякую, але таке мені не підходить. Якщо тут існує магія, то я не повірю в ніяке "назавжди". Просто хтось погано шукав. О, часи! Усе падає на тендітні жіночі плечі. «Назавжди»... Ага. Вже.

Швидко стягнула сорочку, що досі на мені висіла, й натягнула нову. М’яка тканина приємно огортала тіло, штани сиділи зручно. Але від цього легше не ставало. Я перевдяглася швидко — не заради комфорту, а щоб виграти час і подумати.

Озирнулася. Кімната виглядала, як готельний номер для небесних істот: усе біле — стіни, штори, простирадла, навіть свічки в срібних свічниках. Ліжко широке, поруч — стіл, а біля стіни — велика шафа.

Підійшла до неї, різко відчинила дверцята… порожньо. Навіть павуків немає.

— Якби в мене був той пилок… — пробурмотіла я. — Начаклувала б собі десяток суконь, шоколадку і… о, каву!