Розділ 6

— Міро… — Дамір знову озвався. Його голос звучав м’яко, обережно, мовби боявся злякати мене одним необережним словом. — Ти… мене розумієш?

Я мовчки й повільно обернулася. Поглянула на нього, відчуваючи, як серце шалено гупає в грудях. Він поворухнувся, намагаючись випростатися й не триматися за ліжко, трохи скривився від болю і нервово провів рукою по волоссю.

— Ну звісно, що розумію, — роздратовано видихнула я. — Ти ж говориш моєю мовою! Мені от тільки цікаво: чому ти раніше удавав, ніби не знаєш її? Гарно повеселився, коли я намагалася пантомімою з тобою порозумітися перед дзеркалом?

Я стиснула зуби, блукаючи поглядом по кімнаті, відчуваючи себе, як загнаний звір у клітці. Взагалі, якщо думати тверезо, то чоловік не був винний у тому, що я, дурепа, увійшла в дзеркало. Насильно він мене сюди не тягнув. Я більше злилася на себе, на свою довірливість. Завжди знала, що надмірна емпатія до добра мене не доведе.

Дамір закліпав очима. Здивування миттєво затуманило його обличчя.

— Що? Ні, це ти… Я… я говорю своєю…

— Та ні! Це ти зараз говориш чистою українською! — я вказала на нього пальцем, а потім на себе. — А я… не знаю тієї мови, якою ти говорив до цього. Наразі я точно говорю своєю мовою.

— Але я не знаю украї...хм... — намагався повторити він.

— Української! — кинула я закотивши очі, не вірячи жодному його слову.

— Укра...їнсь..кої. — повторив він, ошелешено. — Як я можу говорити мовою, якої не знаю?

Ми завмерли. Кожен із нас на мить загубився в тому абсурдному усвідомленні. Я точно чула, як він говорить правильно, чітко, знайомими словами. І Дамір, здається, чув мою мову так само. Це було… неможливо. Але ми розуміли одне одного. 

А втім... Як було неможливо увійти в дзеркало, і стояти тут. Тож, можливо, варто вже перестати дивуватися? Все моє життя перетворилося на сукупність неможливих ситуацій.

Очі Даміра опустилися нижче, розглядаючи мене. Він ковтнув, прокашлявся й повільно відвів погляд убік.

Я підняла брову й, обернувшись до дзеркала, зрозуміла...

— О Боже… — прошепотіла я та стиснула сорочку, що теліпалася на мені, ледве прикриваючи стегна й просвічуючи все, що тільки можна було.

Мої щоки запалали. Сором накрив хвилею. Я миттєво обернулася обличчям до чоловіка й відступила, прикриваючи груди однією рукою, а іншою намагаючись смикнути вниз поділ сорочки, ніби це могло щось змінити.

Я знову зловила на собі його погляд — швидкий, несміливий. Очі Даміра ковзнули по мені, і він одразу відвернувся убік, трохи скривившись від болю.

— Вибач… Я не… — бурмотів він, стискаючи пальці в кулак.

— Все нормально… — я озирнулася навколо в пошуках своєї ковдри. — Я просто… я ж не знала, що потраплю сюди! Я ж спала…

Я знайшла ковдру недалеко від дзеркала. Швидким кроком наблизилася до неї, підняла й обмотала навколо тіла.

— Гаразд. Щось я тут у тебе загостилася, треба й совість мати. Пора додому…

Я торкнулася тремтячими пальцями поверхні дзеркала. Воно було все таке ж тверде та гладке. Наївно було думати, що за кілька хвилин щось зміниться.

Я різко обернулася до чоловіка.

— Що з ним?! Чому воно не працює?! — нервово спитала я, намагаюсь відігнати паніку, яка вже майже накрила мене з головою, як цунамі.

Він важко зітхнув, сідаючи на ліжко.

— Певно, не вийде… — тихо сказав він. — Це пастка.

— Пастка? — я скривилася. — Хтось… хтось тебе сюди заманив? Чи ти мене?

Я широко відкривши очі притулила руку до вуст і майже втиснулася спиною в холодну поверхню дзеркала.

— Ні. — Його голос став тихішим, майже нечутним. — Я сам себе впіймав. Як і ти.

Я застигла. Кілька секунд дивилася на нього, намагаючись збагнути сенс його слів.

— Як це можливо?

А потім прикусила губу, згадавши, як саме опинилася тут.

Дамір поглянув на мене. У його очах була втома. Глибока, така, яка з’являється після багатьох років важкої праці або морального виснаження.

— Легко, Міро. Іноді найгірші пастки — це ті, які ми створюємо собі самі.