Розділ 5

Холодна, гладка поверхня торкнулася моєї шкіри. Я провела по ній пальцями — нічого незвичайного. Ні хвиль, ні тремтіння. Прикусила губу. Серце гупало в грудях.
— Ну ж бо, — прошепотіла я, — давай працюй!
Нічого.
— "Дзеркальце, скажи...", та Даміра покажи! Чи що там ще потрібно казати, твою ж... — я стиснула руки в кулаки й ледве стрималася, щоб не стукнути по скляній поверхні.
— Прошу тебе… 
Жодної реакції.
— Та давай же працюй, клята скляшко, бо винесу тебе на смітник — тоді й знатимеш! — крикнула різко провівши рукою по рамі, а після плюхнулася навпроти на ліжко, зронивши голову на руки.
Щось клацнуло, і я різко підняла голову. Дзеркало почало тьмяно світитися. Спершу з'явилася каламутна картинка, а потім вона проясніла — та сама біла кімната, ліжко... і Дамір. Все ще непритомний, рука напіввитягнута, долоня розкрита.
— Дамір… — видихнула з полегшенням, що дзеркало все ж послухало мене, і водночас зі страхом.
Встала й, підійшовши знову поклала долоню на поверхню. Вона стала рідкою. Від дотику розійшлися хвилі, наче по густій воді.
Затримала подих. Засунула руку глибше. Лікоть, потім плече — все проходило крізь поверхню, ніби я занурювалася в теплу рідину. Але тіло не відчувало нічого незвичного. Не було ані холоду, ані болю — тільки м'який опір.
— Ну що ж… — прошепотіла я. — "Чіп і Дейл поспішають на допомогу." Сподіваюся, я не роблю чергову дурницю, бо вона може стати останньою.
Та я знала: не могла залишити людину, яка потребувала допомоги. Я б собі цього не пробачила. Ніколи.
Та зробила крок.
Мить — і світ захитався. Я ступила на тверду підлогу й опинилася всередині кімнати, яку бачила в дзеркалі. Перехопило подих від усвідомлення, що я справді це зробила.
Біла кімната, немов би створена зі світла, сліпила очі своєю чистотою. Вікна були зашторені, а у свічниках горіли свічки. Пахло пилом, старими книгами та чимось солодкуватим, можливо, якоюсь квіткою.
Дамір лежав біля ліжка, не подаючи ознак життя. Я кинулася до нього, дорогою відкинувши ковдру, об яку ледь не перечепилася.
— Дамір! — я впала навколішки, торкаючись його щоки холодної, як лід. — Дамір, відгукнися…
Нахилилася нижче. Дихання було. Ледве вловиме. Притисла пальці до шиї — пульс слабкий, але рівний. Живий.
Мене охопило полегшення.
Глянула на його обличчя, неприродно бліде.
Металася поглядом навколо, та в кімнаті не було нічого, що могло б допомогти.
— Допоможіть! Хто-небудь! — закричала я, дивлячись на зачинені двері, не розуміючи, чи є в цьому сенс.
У відповідь — тиша.
Поклала руку на його руку та стиснула, перебираючи в голові всі способи допомоги, які могла б надати. На жаль, медицина була моїм слабким місцем.
Я не вміла надавати першу допомогу, не знала як слід, які ліки проти чого, й постійно гуглила симптоми та їх лікування. У моїй квартирі була велика аптечка з безліччю ліків на всі випадки життя, але, взявши до рук будь-яку упаковку, я майже завжди не пам'ятала, від чого вона. О, як же я була вдячна, що живу у двадцять першому столітті й маю у помічниках святого дядечка Гугла!
Точно, потрібно повернутися по ліки! Чому я не подумала про це одразу?
І тільки я хотіла підвестися, як відчула тремтіння у своїй руці. Пальці Даміра здригнулися.
За кілька секунд його повіки сіпнулися. Потім ще раз. Очі відкрилися. Сині, глибокі, трохи розгублені.
Я видихнула. Алілуя, живий!
— Міра?.. — прохрипів він і піднявся на лікоть. Його погляд став яснішим, коли він побачив мене. — Як ти... сюди потрапила?
Я завмерла. Мене наче громом вразило. Він щойно говорив… І я його розуміла.
Відсахнулася.
— Ти... Ти говориш українською? — прошепотіла я.
Чоловік намагався підвестися, в очах майнула розгубленість.
— Я тебе розумію! Чому я тебе розумію? — пробурмотів він, широко розплющивши очі.
Паніка підіймалася зсередини. Це все було занадто. Чи міг він заманити мене в пастку? Авжеж міг! От дурна я, дурна!
Різко обернулася до дзеркала, яке досі мерехтіло позаду. Кинулася до нього — і…
Ні. Воно було тверде, як мармур. І в ньому вже не відображалася моя кімната — лише моє власне відображення. Широко розплющені очі, скуйовджене волосся.
Прохід... зник.
— Ні! — я провела долонями по поверхні, шукаючи хоч натяк на м’якість. Та марно.
— Увімкнися... будь ласка... — прошепотіла. — Поверни мене назад… Я не винесу тебе на смітник, чесне слово!
Але дзеркало мовчало. Лише моє бліде, налякане, безпорадне віддзеркалення дивилося на мене у відповідь.
Я зустрілася поглядом у відображенні із синіми очима Даміра, який уже підвівся й, спираючись на ліжко, стояв за моєю спиною.
І зрозуміла, що потрапила... в халепу.

*****""""""****

Дякую, любі, що читаєте, коментуєте та ставите вподобайки історії, це дуже допомогає та мотивує мене. ❤️