Розділ 4

На барахолці, як завжди, пахло старими речами та мокрим картоном. Вузькі проходи між розкладками змушували йти повільніше, а настирливі продавці пропонували все — від вицвілих порцелянових котиків до пошарпаних томиків любовних романів дев’яностих. Пам’ятаю, в моєї мами було таких штук двадцять. Мені добре запам'яталися їх обкладинки, на яких пари спліталися в різних позах і ракурсах. Я взяла один почитати років у дванадцять, думала, там щось про принца й принцесу, бо на обкладинці дівчина була в рожевій пишній сукні… Ох, скільки відкриттів на мене чекало.

Помахала кільком знайомим продавцям, біля яких завжди зупинялася, щоб поритися й пошукати скарби серед купи мотлоху.

Пробачте, любі, але сьогодні я не по роботі. Хоча все ж швидко пробіглася очима по картонці з речами. Нічого цікавого не знайшла — рушила далі.

Пройшовши ще кілька рядів, я зупинилася біля продавця, який торгував антикварними меблями. Саме звідси я й притягла те дивне дзеркало.

— Добрий день, я в вас кілька тижнів тому купила старе дзеркало в дерев’яній рамі… — почала я, звертаючись до гладкого, насупленого чоловіка.

— Товар обміну та поверненню не підлягає, — буркнув той, витираючи руки об штани.

— Я й не збиралася його повертати… — зітхнула і й швидко зібралася з думками. — Просто хотіла спитати, як воно до вас потрапило?

Брова чоловіка поповзла вгору, а на круглому обличчі випнулися жовна.

— На що ви натякаєте, пані? Я чесний продавець, до мене товар приносять самі власники! — сказав він крізь зуби й відвернувся, даючи зрозуміти, що розмова завершена.

Але я не могла піти, не отримавши бодай якоїсь відповіді. Закусила губу, підбираючи в голові правильні слова, щоб не роздратувати продавця ще більше.

— Мені дуже сподобалося те дзеркало, тож я хотіла дізнатися, чи не було воно частиною якогось комплекту — шафи, столу… Я залюбки придбала б ще щось із тієї серії.

Не знаю, який там котел призначений тим, хто збрехав, але сподіваюся, що хоч піну або морську сіль туди додають. А які тортури підготовлені для тих, хто дає хибну надію іншим?

Чоловік повернувся до мене, його очі засяяли, й я подумки домалювала в його зіницях значок долара, як у старому мультику про Скруджа МакДака.

— Коли ви кажете, купили дзеркало?

Навіть його тон став дружнішим і м’якшим.

— Два тижні тому, у п’ятницю. Дзеркало на повний зріст, у дерев’яній рамі.

Чоловік насупився, вагаючись, згадуючи товар. Потім на мить його очі розширилися, й він спохмурнівши насупився ще більше.

— Його принесла стара бабця. Просто сказала, що воно їй більше не потрібне. Її онук вивантажив його прямо сюди. Вони були якісь… дивні. Навіть грошей не взяли. Сказали, що їдуть з країни, а я їм допомагаю позбутися зайвих речей.

Я насторожилася.

— Бабця? Ви не знаєте, як її знайти? Можливо, залишила якісь контакти?

— Поняття не маю. З’явилася ніби з повітря. Її онук поставив дзеркало переді мною. Навіть без попередньої домовленості. Просто прийшли, віддали — й пішли. Розчинилися в натовпі. Я й не помітив, коли саме. Дуже дивні. А якби я не взяв те дзеркало? Що б вони робили? Тягли назад чи лишили біля смітника? Бабця — то таке, а онук? Він же прошарений, молодь як-не-як. Міг би хоч подзвонити або написати в тих ваших інтернетах. У мене там є сторінка — певно, з неї й дізналися, що я антикваріатом торгую, — почухав потилицю. — До речі, того ж дня трохи згодом ви й купили те дзеркало. Я й розгледіти його як слід не встиг. Тож, відповідаючи на ваше запитання — ні, контактів вона не залишила. Якщо десь і є інші меблі з того самого комплекту, боюся, не підкажу, де шукати. Загугліть. А ні — підбирайте за кольором. Он маю кілька варіантів…

— Дякую, я подумаю, — перебила чоловіка й розвернулася, щоб піти.

— Тьху ти, тільки час згаяв… — почула за спиною його роздратований голос і пришвидшила крок.

Зайшовши додому, зітхнула. Зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Навіть не спитала, як виглядали та бабця з онуком — не бачила сенсу. Сумнівно, що він би зміг їх докладно описати — бачив же всього кілька хвилин, якщо вірити його словам.

Переодяглася в нічну сорочку, волосся закрутила в недбалий пучок і сіла на ліжко. Кімната потонула в м’якому світлі нічника. Дзеркало стояло навпроти вікна, неприкрите. Я ще раз глянула на нього та сфотографувала смартфоном.

Скориставшись порадою продавця, загуглила зображення. Ну звісно — нічого не знайшлося. Зітхнула й лягла. Нічого так і не дізналася, лише час змарнувала.

Щось блимнуло. Серце закалатало.

Схопилася на ноги, загортаючись у ковдру просто на ходу, прикриваючи нічну сорочку.

— Ти хоч би… ну, графік "дзвінків" залишав, — буркнула я, вдивляючись у дзеркало.

Ні, ну реально! Скільки можна з’являтись без попередження й зникати, коли заманеться? Так недовго й почати спати у парадному вбранні. Що не лише незручно, а й дивно. Хоч… чи дивніше за чоловіка, який застряг у дзеркалі?

Зображення з’явилося повільно, мов туман, що збирається в форму. Кімната. Вона її вже бачила. Дамір. Але…

Він лежав на підлозі. Непритомний. Його рука стиснута в кулак, тіло згорнуте, ніби чоловік щойно впав або його вдарили.

— Дамір… — прошепотіла я, підходячи до дзеркала. — Що з тобою?..

Він не рухався.

Серце пришвидшилось, очі розширились від жаху.

— Дамір! Дамір! — закричала я, але чоловік не озивався.

Я торкнулася дзеркальної поверхні — і… Вона не здалася твердою! Була м’яка, мов масло. Від мого доторку по ній пішли хвилі.

Я перелякано відсмикнула руку.

Дзеркало блимнуло — і зображення зникло.

Я вчепилася руками в раму.

— Ні, Дамір! — крикнула я.

А що, як не мала забирати руку? Можливо, ще могла допомогти? А тепер що? Чекати, доки дзеркало знову «увімкнеться»? Чи має він стільки часу? І взагалі — чи можу я йому хоч чимось зарадити?

Я вхопилася за волосся й почала ходити кімнатою нервовими кроками. Я мусила щось зробити. Так, усе це було дивним. Я не була певна, що це не просто моя уява… Але чоловік за тим боком дзеркала потребував допомоги. І я не могла лишити все як є. Просто не могла. Навіть якщо мені це ввижається. І якщо бодай трохи припустити, що все це — правда, то…