Розділ 3

Потрібно було якось продовжувати комунікацію, і щоб голова не закрутилася від постійних кивків, я спробувала додати жести та слова.

— Так, спробуймо отак: «так» і «ні»! — запропонувала я, піднявши великий палець угору ствердно кивнувши. — Так. — Потім опустила його вниз і заперечно похитала головою. — Ні.

Чоловік кліпнув. Його погляд метнувся від моєї руки до обличчя. Потім він повільно підняв руку — довгі пальці, були трохи подряпані, ніби він десь бився чи пробирався крізь терни, — і повторив мій жест: підняв великий палець угору.

— Так. — він ствердно хитнув головою.

— Добре! — видихнула я. — Отже, ти мене розумієш хоча б на якомусь рівні. Це вже щось!

Я присіла на краєчок ліжка, недалеко від дзеркала, все ще затуляючи покривалом свою «нічну сорочку».

— Ти… живий? — запитала, не знаючи, як сформулювати це жестами. Просто поклала руку собі на серце, кілька разів постукала по грудях, а потім перевела вказівний палець на нього. — Ти. Дамір. Живий?

Він, зсунувши брови, повторив мій рух — торкнувся грудей, подивився на руку, постукав пальцями, потім підняв голову, і його очі ніби осяяла здогадка. А може, я собі це просто уявила. Чоловік повільно кивнув.

— Угу, живий і чомусь в дзеркалі...

Я протерла обличчя руками. Як же важко. У фільмах це виглядає набагато простіше. Оп — і порозумілися. Ну чому в мене завжди все не так?

Підняла голову й зустрілася з його задумливим поглядом. Видно, не лише я була розгублена й не знала, що робити далі.

Чоловік вказав на мене пальцем, я напружилася й вирівняла спину.

— Міра.

Я кивнула та на всякий випадок ще раз показала великий палець угору.

— Так.

— Вельєнта? — він широко розвів руки, ніби показуючи велику площу... чогось.

Я прикусила губу. Нічого не зрозуміла. Незнайомець зітхнув і теж протер обличчя рукою.

Усміхнулася, побачивши такий знайомий жест. Чоловік пробігся поглядом по моїй кімнаті й зупинився на обличчі. Побачивши мою посмішку, він підняв брову. Я показала руку біля свого обличчя, вказала на нього і приклала руку назад до щоки. Потім награно зітхнула і закотила очі.

Кутики його губ поповзли вгору, а сині очі ніби вловили відблиск від вуличного ліхтаря, що кидав тьмяне світло через вікно.

Чоловік раптово глянув убік, а потім перевів погляд на мене.

Він що, був там не один? По моїй шкірі пробігли мурахи. Ні, ще когось я точно не витримаю. І так ледве трималася, готова будь-якої миті схопитися й накрити дзеркало покривалом назавжди. І ніякі привабливі чоловіки не зіб’ють мене з пантелику.

Дамір ковтнув. На його обличчі напружилися жовна. Він заглянув мені в очі — вже без усмішки, ніби щось шукав...

Чоловік скуйовдив волосся на потилиці й почав міряти кімнату кроками.

Я спостерігала за ним, не розуміючи, чому він раптом так занервував.

Дамір завмер на півкроці, потім підійшов до дзеркала, торкнувся його пальцем зсередини — і я відчула, як щось стиснулося в грудях. Він постукав по дзеркалу — раз, другий, третій… І з-під його пальців пішли бліді хвилі, мов легкий вітерець по воді.

— Це… що? Портал? Справжній портал? Як у фентезі? — прошепотіла я, широко розплющивши очі.

Чоловік уважно подивився на мене та кивнув. Певно він не зрозумів ані слова, але по виразу мого обличчя здогадався, що я все усвідомила.

Його пальці ковзнули по поверхні дзеркала, він знову постукав, обвів раму руками й притулився чолом до скла. Я завмерла в здогадці — він хоче вийти. Але не може.

— Ти… застряг?

Чоловік зітхнув і знизав плечима. Він не розумів, що я кажу, і, судячи з вигляду, був дуже втомлений. Лише зараз, придивившись до його обличчя, я помітила темні кола під очима.

Як таке взагалі можливо — застрягти у дзеркалі? А що буде, якщо його розбити?

Голова вмить заповнилася сотнями думок.

Дзеркало блимнуло. Я кліпнула. Чоловік відійшов і, примружившись, обвів його поглядом.

Що це? Я б могла подумати, що це перебої з електрикою, але… Це ж просто дзеркало.

Воно знову блимнуло. Дамір поглянув на мене, хотів щось сказати, але потім лише зітхнув і закрив рота.

Дзеркало блимнуло втретє — і згасло.

— Гей! Кудиии?

Я швидко ввімкнула світло в кімнаті й зазирнула в дзеркало. Там було лише моє відображення.

— Нічого не розумію…

Я сіла на ліжко, дивлячись у дзеркало, не знаючи, що робити далі. Чекати, поки знову з’явиться Дамір, чи спробувати заснути... А чи зможу я заснути взагалі? 

Як працює дзеркало? Може, сам Дамір здатен його активувати? Чи воно якось саме?

Зважаючи на його реакцію, коли воно почало блимати, здавалося, він тут ні до чого. Тож щось пішло не так?

Я потерла пальцями скроні.

Посидівши трохи біля дзеркала, вимкнула світло й лягла назад у ліжко.

Усе, що відбувалося, було надто дивним, і я досі не могла в це повірити. Можливо, якщо сходжу на барахолку й розпитаю продавця, в якого купила це дзеркало, мені вдасться дізнатися хоч щось. Щоправда, треба буде добряче добирати слова, щоб мене не забрали просто на Фрунзе... до психлікарні.

Зітхнула й заплющила очі. Так і зроблю. Я себе знала — ця загадка не дасть мені спокою, поки не розгадаю її.

Згадала втомлені, сумні очі незнайомця. Чи, могла я просто вигадала його? Ну, з’їхала з глузду від самотності, з ким не буває?

Накрила голову ковдрою. Потрібно було змусити себе якнайшвидше заснути. А завтра… А завтра я принаймні спробую з’ясувати, що, чорт забирай, я купила й принесла до себе додому.