Розділ 2

Я не могла всидіти на місці. Увімкнувши світло, відтарабанила дзеркало в передпокій, знайшла велике простирадло і, майже не дихаючи, швидко змінила ковдру на простирадло. Але не втрималася й перед тим, як завісити його знову, поглянула в нього.

Дзеркало, наче глузуючи з мене, стояло мовчазне, відбиваючи стіни й моє обличчя з широко розплющеними очима та стиснутими в пряму лінію губами. Потім я, бачачи себе у відображенні, закотила очі, ляснула по чолу й накрила дзеркало простирадлом.

— Подумаю про це завтра, — процитувала я свою улюблену фразу з «Віднесених вітром», яка не раз рятувала мою менталку.

Потягла ковдру назад до ліжка й, не вимикаючи світла в кімнаті, накрилася з головою. Не знаю, скільки годин минуло, перш ніж я таки змогла заснути після того, як у голові перебрала сто одну причину своїх глюків — від несвіжого помідора до розбурханої уяви після безлічі переглянутих аніме.

Минуло кілька днів. Ні, не так — кілька днів тяглися, як гума. Я проходила повз завішане дзеркало, щоразу здригаючись, і більше навіть не намагалася в нього зазирнути. А воно мовчало. І більше не світилося. Тепер здавалося, що все, що я бачила тоді, було лише сном.

Одного дня мені це остогидло. Набридло боятися невідомо чого та завмирати при кожному кроці повз дзеркало. Треба було щось вирішувати: чи винести його на смітник — хоча зовсім не хотілося, — чи почати все спочатку...

Затамувавши подих, я зняла простирадло. Дзеркало виглядало цілком звичайним.

Я прокашлялася й постукала по дерев'яній рамі:

— Агов, чува... Кхм, містере, ви тут? — нічого не змінилося.

Я обвела очима поверхню, намагаючись розгледіти бодай якісь світлодіоди, але їх не було. Принаймні зовні їх не було видно.

Я ляснула себе по чолу долонею й тяжко зітхнула.

— Що я взагалі роблю? Можливо, мені справді потрібна відпустка...

Я пішла на кухню заварити собі каву, вирішивши поки що не тягнути дзеркало назад у спальню.

Так минуло ще кілька днів. Дзеркало залишалося звичайним дзеркалом, і я, розслабившись, списала той дивний випадок на нічне марення. Зрештою, я затягнула дзеркало назад у спальню, але все ж вирішила прислухатися до забобонів: щоб не відбиватися у ньому, коли я сплю, поставила його боком, біля шафи. Тепер воно віддзеркалювало літній дощ за вікном.

— А так навіть атмосферніше, — сказала я і пішла реставрувати старовинний годинник, який нещодавно придбала майже за безцінь.

Часу відпочивати не було: треба було відреставрувати кілька речей, сфотографувати вже готові роботи й розмістити їх на сайтах та в групах любителів антикваріату й колекціонерів.

Іноді ці речі купували декоратори для створення атмосфери у фільмах та серіалах, іноді — просто люди для фотосесій. Мені завжди було цікаво, куди далі та для чого потрапить кожна відреставрована мною річ, тому я ніколи не соромилася питати. Адже в кожну маленьку дрібничку вкладала частинку своєї душі.

Дні тяглися за днями, сонячні промені змінили дощі, і я вже майже забула про випадок із дзеркалом, аж доки…

Аж доки якось уночі мене знову не розбудив той самий шепіт і світло, що лилося з дзеркала.

Я підвелася з ліжка й почала перебирати в голові, що ж такого їла за день і що могла дивитися, щоб знову почало глючити. Але нічого особливого згадати не змогла. Як і тоді, я вколола долоню нігтем і прикрила рот іншою рукою, щоб не пискнути від болю.

— Кеньєле? — долинув із дзеркала чоловічий шепіт, і я впізнала його.

Це був голос того біловолосого незнайомця.

Глибоко вдихнула й видихнула.

Скільки разів я прокручувала в голові план на такий випадок, обдумуючи кожну дрібницю? Безліч.

Кинула погляд на покривало, що висіло поруч на стільці, й проковтнула клубок тривоги.

Тихо злізши з ліжка, босоніж, навшпиньки, я підкралася та зірвала покривало зі стільця. Потім, зробивши ще один глибокий вдих і видих, стала перед дзеркалом.

Мене зустрів глибокий погляд синіх очей. Я завмерла.

Все той самий чоловік, у все тому ж одязі. Його очі ковзнули по мені й раптом розширилися, він ковтнув. Я опустила погляд на себе — і зрозуміла чому.

На мені була коротка біла сукня з глибоким декольте, яку колись знайшла на секонді — новісіньку, з биркою. Я любила носити її як нічну сорочку. Швидко натягнувши на себе простирадло, я буркнула:

— Не думала, що мене коли-небудь занесе на онліфанс. Е, слюні підбери, це була безкоштовна пробна версія, подальшого оновлення не передбачається. Тож давай, гоу хом. Вирубай є... стрім.

Боже, що я мелю? Якби не простирадло, я б стукнула себе по чолі. Це вже входило у мене у звичку. Чому я не роблю так, як давно продумала? Накрити дзеркало, розбити молотком для відбивних  —  іншого в мене не було — і відтягнути рештки на смітник. Як би не було шкода, але свою кукуху я цінувала більше.

Я розправила покривало і зробила крок.

Чоловік, який досі пильно вдивлявся в моє обличчя, застиг мов статуя, а потім раптом почав швидко щось говорити незрозумілою мовою та розмахувати руками.

Я зробила ще один крок, трохи підняла покривало, щоб завісити дзеркало, і востаннє глянула йому в обличчя.

Він завмер, уважно простеживши за моїми рухами. Його плечі безсило опустилися, руки стиснулися в кулаки, чоловік глибоко зітхнув і зустрівся зі мною поглядом.

У його очах я побачила… тугу? Печаль? Приреченість?

Він опустив погляд, ніби змирившись, ніби прийняв те, що я от-от зроблю останній крок і завішу дзеркало.

Я ковтнула. Поганий план, поганий план! — думала я, але вже не могла не думати про те, як він зараз виглядає.

Ніби побите цуценя, якого хтось прив'язав на подвір'ї до будки.

— Я пошкодую… Я точно про це пошкодую, — прошепотіла я, притиснувши до себе покривало й зробивши крок назад.

Чоловік почув мій голос і підняв очі. Його зіниці розширилися, коли він побачив, що я відійшла та дивлюсь на нього.