Розділ 1

Я запхала велике дзеркало в коридор і витерла піт з чола. Закрила вхідні двері й потерла поперек. Тридцять — то вам не дев’ятнадцять. Віддихалась і почала роззуватися.

— Фух, ледве дотягла.

І хто мене смикнув тягти те дзеркало з барахолки?

Але ж воно було таке гарне — в дерев’яній різьбленій рамі і якраз підходило мені до спальні. Ще й ціна в п’ятсот гривень була дуже приваблива. Ну як було не взяти? Коли не таке гарне в «Юску» коштує півтори тисячі?

Взяла дзеркало й затягла до спальні. Зняла картон зі скотчем, яким мені добротно обмотала продавчиня, мабуть, радіючи, що не доведеться тягти товар назад наприкінці дня, і поставила його навпроти ліжка.

— О, ідеально!

Подивилася на своє відображення: на мене дивилася жінка з чорним довгим смолистим волоссям, сірими очима, м’якими рисами обличчя, у потертих джинсах, білій оверсайз-футболці та картатій червоній сорочці, пов’язаній на стегнах.

Я підморгнула своєму відображенню й, увімкнувши голосно музику, перевдяглася в домашні спортивки та футболку. Взяла у ванній засіб для миття скла й вікон і заходилася відчищати дзеркало.

Придивившись уважніше до рами, помітила, що вона складається зі складних візерунків, навіть дещо схожих на слова якоїсь вигаданої мови, переплетених із квітковими орнаментами.

— Ну, краса ж! — сказала я до блиску натертому дзеркалу.

Помилувавшись ним ще кілька хвилин, підійшла до столу й витрусила з рюкзака сьогоднішні знахідки. Серед них було кілька прикрас і ляльок, відреставрувавши які, можна було непогано заробити, продавши колекціонерам.

Уже кілька років я займалася улюбленою справою — скуповувала різні цікаві речі на блошиних ринках, реставрувала їх і продавала за вищою ціною.

Спочатку це було просто хобі. А працювала я продавчинею в магазині товарів "все для дому". "Влаштуватися по професії" у мене не вийшло, а згодом вік і втома від життєвих розчарувань узяли гору над амбіціями, і я опинилася там, де опинилася. Поки якось не натрапила на цікаві відео на YouTube про "друге життя" коштовних речей та заробіток на цьому. Оlx, звісно, не eBay, але все одно можна було заробити цілком пристойно.

Я відкрила ФОП — можна ж тепер було сказати, що працюю не на дядька, а на тітку - на себе! Тож я звільнилася з роботи. Отак хобі переросло в щось більше.

Якщо подивитися зараз на мою маленьку однокімнатну квартиру, яку я вже п’ятий рік знімала у старому будинку в Києві, то могло здатися, що я живу в якомусь музеї. Купа всіляких дрібничок, розставлених на полицях із книжками — як старими, так і новими, картинами та декором, — створювали у гостей враження, ніби тут живе справжня сорока, яка тягне до свого гнізда все гарне й оригінальне. Ну так воно, по суті, і було.

Зготувавши собі вечерю, я сіла на ліжко й увімкнула на ноутбуці улюблене аніме. Там героїня, яка потрапила в книгу в тіло лиходійки, нарешті почала зближуватися з ще одним антагоністом, аби потім… Ну, або здати його доброму герою, або закрутити з ним роман. Антагоніст був моїм улюбленим клішованим персонажем із сірою мораллю: чорноволосий маг із довгим волоссям і сірими очима, який таємно кохав нашу героїню. І замість того, щоб творити зло заради добра, ходив за нею по п’ятах і раз за разом рятував цю бідолаху з усіляких халеп, у які вона вплутувалася через свій гострий язик.

— Ну, хіба ж не можна було промовчати? — закотила я очі, спостерігаючи, як героїня нахамила не кому-небудь, а самому королю! — Ай, усе!

Я вимкнула аніме й зітхнула. Як же мене дратували героїні, які думали, що в них дев’ять життів, як у кішок. Тож можна собі дозволити говорити все, що на думку спаде, не задумуючись про наслідки.

Треба знайти якесь аніме про вже дорослу героїню. Уж та, понабивавши шишок після вісімнадцяти, точно спершу зважуватиме всі свої слова й вчинки. Хоча… хто з нас, дорослих, не помиляється? Та й чи буде тоді цікавий сюжет?

Я зітхнула й поглянула на годинник. Одинадцята. Сісти попрацювати чи лягти спати? Позіхнула й, сприйнявши цей жест як відповідь від всесвіту, усміхнулася.

Прибравши на кухню залишки вечері, задоволено провела долонею по дерев’яній рамі й нарешті вляглася в ліжко.

Переглянувши на смартфоні кілька відео, я потроху занурилася в сон.

— Тьянсі поре, б'єнте поа, ноу луне...

Я перевернулася з боку на бік.

— Тьянсі поре, б'єнте поа, ноу луне...

На дотик намацала телефон і пальцем вимкнула його.

Напевно, це був якийсь дивний будильник чи відео, що крутилося по колу. Не стала розбиратися — надто вже хотілося спати.

— Тьянсі поре, б'єнте поа, ноу луне...

— Та твою ж!.. — голосно вилаялась я й розплющила очі.

І... шепіт одноманітних слів урвався.

Оце мій мозок вирішив мені такий сон певно показати. Треба, мабуть, менше аніме з субтитрами дивитися... Чи вже нарешті взятися за вивчення іншої мови. Японської чи корейської.

Я покліпала очима й помітила, що кімнату наповнює світло.

Невже вже ранок? Чи, може, я не вимкнула ноутбук, і це світло з його екрана?

Зітхнула й перевернулася в ліжку, шукаючи поглядом джерело світла. І завмерла.

Навпроти мене стояло дзеркало, і там, де мала бути поверхня яка віддзеркалює, розливалося яскраве сяйво!

Підвелась й підібгала під себе ноги.

Невже там якась підсвітка, і я, миючи дзеркало, випадково її пошкодила?

Я ще раз протерла очі, та коли подивилася на дзеркало знову — нічого не змінилося.

— Дідько, я ж не викликала "пікову даму" вже років двадцять, — пробурмотіла я, згадавши всі старі забобони, пов’язані із дзеркалами.

— Тьянсі поре, б'єнте поа, ноу луне... — пролунав з дзеркала тихий чоловічий голос.

Я широко розплющила очі й прикрила рот руками.

Все ж це був не сон!

Дзеркало замиготіло, і в ньому з'явилося відображення...

— О, Господи... — пискнула я й застигла, не в змозі відірвати погляду.