Частина 1

М-р Вілсон

1

Добігає кінця літо. Настрій так собі, проте погода чудова. Сьогодні, в останній день серпня, я завела щоденник, хоча зазвичай заводять собаку, але тут все не як у людей. У цьому місті ніхто не може уявити собі життя без товстого блокнота в м'якій або твердій палітурці. Руки так і свербять відкрити наступну чисту сторінку, глибоко зітхнути і записати туди щось таке. А все, напевно, тому що люди тут нещасні, адже будь-яка одержимість - це прояв витраченого дарма життя, коли швидше виписатися простіше, ніж знайти когось до душі.

Я дуже спостережлива і вже давно помітила, що кожен другий має таємниці. Носій власного вантажу щодня скидає внутрішній тягар у цей засмічений блокнот, не підозрюючи, що ці записи не мають майбутнього. А ще це жіноча справа - вірна й легковажна, - за якою особливо застанеш представниць жіночої статі. Просто вони краще розуміють красу самотності, чого не скажеш про чоловіків, які вважають себе небагатослівними, а самі чешуть язика, варто їм зайти в трактир або зустрітися з друзями на розі двох головних вулиць.

Тепер щоденник став і моїм секретним захопленням, хоча раніше я довго не могла зрозуміти прихильність до нього. Я вважала це першою ознакою безумства, але потім і мене захлеснув вир тутешнього життя, і я поповнила ряди місцевих обивательок.

Подумати тільки, скрізь сидять задумливі обличчя з спрямованими вниз очима, а руки щось безперервно строчать, і нічого так не хвилює, як швидко записати свою думку, що наринула. Чи не це є порятунок - можливість виписатися, немовби виговоритися про наболіле. І місце це здається таємничим. Ти занурений у себе. Ти оболонка. Все потаємне всередині і непідвладне жодному оку, і ти не думаєш про те, що десь хтось дивиться на тебе і прагне зазирнути у твій світ.

***

Привіт. Мене звуть Сільвестра Джолієр, можна Сільвія, а ще коротше Сі. Прізвище мого батька нетипове для цих місць, і мені довелося взяти дівоче прізвище матері. Я винесла урок з дитинства, коли мене дражнили в школі, а вчителі були прискіпливі тільки тому, що мій батько іммігрант. На жаль, ще не настали ті часи, коли ніхто не смів би розділяти людей за їх походженням. Місцеві хоч і терплячі до чужинців, але ставляться до них із невдоволенням - як були, так і залишилися розлюченими, необтесаними дикунами, що ділять людей на своїх і чужих.

У великому місті все виглядає приблизно так: по приїзду потрібно прийти в спеціальне відомство і там відзначитися. Це стосується всіх приїжджих без винятку. На руки одразу видають документ, ненависний багатьом новачкам, де вказано ім'я, прізвище, дата народження, мета приїзду та адреса проживання. Цей складений навпіл папірець треба носити з собою, як підтвердження своєї нікчемної особистості. Іноді таке відчуття, що його вручають для того, щоб зайвий раз нагадати тобі, з якої дірки ти виліз. Можливо, таким чином міська влада контролює наплив людей - припинити його їм все одно не вдається. Багато хто тікає від зневіри та безгрошів'я з сіл і дрібних міст туди, де життя їм тільки здається красивим, а насправді на них чекає відчай, зжирає безробіття, і в результаті настають злидні, поступово перетворюючи бідолах на покидьків суспільства.

Бідні райони далі розповзаються, як чума, витісняючи багатіїв все ближче до центру міста. Довірливі жертви власних надій, що жили в полоні своїх ілюзій, наштовхуються на ворожі уми, що погрожують виставити їх за будь-якої можливості за двері. Вони, позбавлені всього і навіть честі, в'януть безнадійно в розчаруванні, починають звинувачувати всіх у своїх нещастях, забувши про те, що привезли з собою бідність, що поглинула прошарки населення, які до цього трималися на плаву.

Мені дев'ятнадцять. Характер склочний і наполегливий. Люблю домагатися намічених цілей, дотримуючись каверзного погляду, що на війні усі засоби хороші. У житті надто багато підлості, брехні, несправедливості. Я це усвідомила в ранньому віці, коли до нас у будинок прийшли підтягнуті дядечки в мундирах, з порога звинувативши мого батька в тому, чого він не робив. Його міг врятувати сприятливий збіг обставин або диво, яке негайно відбулося, коли пихаті офіцери з панськими замашками, як за помахом чарівної палички, величаво відбули додому. “Був наказ батька не чіпати. Він невинний”, - так казала мама, коротко й нероздумливо. “Чорт знає що", - подумалося мені в той момент, коли я уявила, якого це жити як на пороховій бочці, - і вдень і вночі чекати каверзи з невідомого боку. З тієї самої секунди, коли все моє нутро скуштувало грізність офіцерських поглядів, я навчилася спрямовувати свій страх і вразливість у стійкість і рішучість і зайнялася здійсненням своєї мрії.

Досягши повноліття, як це й передбачалося в юному віці, я випурхнула з батьківського гнізда, зав'язала перші знайомства та зустріла Антуанет Дюре. Все складалося найкращим чином для нас обох. Вона - така ж студентка, як і я, яка втекла від опікуючих батьків до столиці, - шукала постійне житло. Нас звело прагнення до вільного життя. Ми швидко потоваришували і часто проводили час разом. Нам пощастило натрапити на зговірливу літню жінку з найменшими вимогами. Вона люб'язно запропонувала нам свій будинок у передмісті міста за низьку оплату. Жити в центрі було дорого, а будиночок нічого й підвернувся дуже до речі.

Олд-Пардінгем - місто слави і надії - для одних межа мрій, для інших діра, але я особисто не зустрічала людини, яка би зневажала це місце. Для мене це місто стало джерелом натхнення, звідки я черпала шалені ідеї, жила фантазіями та розраховувала лише на себе. Рік тому відбулося диво - я вступила до бюджету до школи танців при Національній академії мистецтв. Навчання дороге, але зате престижне. Я поклала всі свої надії на стипендію, без чого моя мрія не здійснилася б.