Глава 1. Містер Вілсон

1

Добігає кінця літо. Настрій так собі, зате погода чудова.

Сьогодні, в останній день серпня, я завела щоденник. Зазвичай люди заводять собак, але в мене все не як у людей.

У цьому місті без товстого блокнота — у м’якій чи твердій палітурці — життя уявити майже неможливо. Руки самі тягнуться відкрити чисту сторінку, вдихнути глибше й записати щось… особливе.

Мабуть, тому, що тут усі нещасні.

Адже будь-яка одержимість — ознака чогось утраченого або змарнованого. Особливо коли виписатися виявляється простіше, ніж знайти споріднену душу.

Я спостережлива й давно помітила: у кожного другого тут є свої таємниці. Люди скидають у щоденники тягар думок і почуттів, навіть не підозрюючи, що більшість цих записів приречена на забуття. Це заняття здається мені особливо жіночим — легким, захопливим і трохи легковажним. Можливо, тому, що жінки краще розуміють принаду щоденника. Чоловіки теж занурюються у свій внутрішній світ, але рідше наважуються залишати його на папері.

Тепер і в мене є щоденник — моє маленьке таємне захоплення.

Раніше я вважала це мало не ознакою божевілля. Але тутешнє життя поступово затягнуло мене у свої вихори, і ось я непомітно для самої себе поповнила лави місцевих обивательок.

Вони скрізь.

У кав’ярнях, парках, на лавках біля старих будинків. Сидять із замисленими обличчями, опустивши очі, а їхні руки невтомно строчать рядок за рядком. Іноді мені здається дивним, що ніхто з них майже ніколи не озирається.

Невже це і є порятунок?

Можливість виписатися — майже те саме, що виговоритися, тільки без свідків. У цьому справді є щось схоже на магію: відкриваєш чисту сторінку — і поволі занурюєшся в себе.

Ти — лише оболонка. А десь усередині приховане найпотаємніше, те, куди немає доступу чужому погляду. Думки, страхи, бажання, речі, в яких іноді страшно зізнатися навіть собі.

І ти пишеш.

Сторінка за сторінкою.

Не замислюючись над тим, що будь-яка таємниця перестає бути цілком твоєю тієї миті, коли ти довіряєш її паперу.

І вже тим паче не думаєш про те, що хтось, можливо, саме цього й чекає.

***

Мене звати Джульєтта Харпер, але можна просто Джулі або Джилл. Батькове прізвище звучало надто незвично для тутешніх місць, тому я вирішила взяти дівоче прізвище матері. Цей вибір я зробила ще в дитинстві, коли мене дражнили в школі, а вчителі ставилися до мене з упередженням — і все лише тому, що мій батько був іммігрантом.

На жаль, часи, коли люди перестануть ділити одне одного за походженням, іще не настали. Місцеві хоч і ставляться до чужинців терпимо, та приховане невдоволення нікуди не зникло. Вони все ті самі озлоблені, неотесані дикуни, які за давньою звичкою ділять людей на «своїх» і «чужих».

У великому місті теж не все так райдужно. Для приїжджих усе починається з походу до спеціального відомства, де їх реєструють. Усім без винятку видають документ — складений навпіл аркуш паперу з ім’ям, прізвищем, датою народження, метою приїзду та адресою проживання. Його потрібно завжди носити із собою — як підтвердження власної «нікчемної особи».

Іноді мені здається, що цей папірець вигадали лише для того, аби зайвий раз нагадати, хто ти, звідки приїхав і з якої діри виліз. Наче без нього місто може раптом забути, що ти тут чужий.

Кажуть, так міська влада намагається контролювати потік мігрантів. Можливо. Хоча навряд чи це особливо допомагає.

А може, справа взагалі не в контролі.

Бо тут надто люблять знати, хто ти, де живеш і навіщо приїхав.

Багато хто приїжджає сюди із сіл та маленьких містечок, сподіваючись на краще життя. Їм здається, що варто лише опинитися в місті — і все зміниться. Та дуже швидко красиві уявлення розбиваються об сувору реальність. Безробіття, бідність, борги, а зрештою — повне розорення. І ось ті, хто ще вчора приїхав сюди з валізою та надією, поступово перетворюються на вигнанців.

Бідні райони розростаються, наче інфекція, повільно пожираючи місто й витісняючи заможних мешканців дедалі ближче до центру. Будинки занепадають, вулиці змінюються, а разом із ними змінюються й люди.

Ті, хто приїхав сюди в пошуках кращого життя, нерідко стають жертвами власних ілюзій. Спочатку вони ще на щось сподіваються. Потім намагаються втриматися. А коли втрачають останнє — роботу, гроші, дах над головою, — залишається лише злість.

Позбавлені всього, навіть надії, вони починають звинувачувати всіх довкола, не помічаючи, як самі стають частиною тієї бідності, від якої колись намагалися втекти. Так місто продовжує задихатися, повільно пожираючи саме себе, а його мешканці — «помирати» під тягарем власних нездійснених сподівань.

Мені дев’ятнадцять. Характер у мене сварливий і напористий. Я люблю домагатися свого й давно дотримуюся простого переконання: на війні всі засоби добрі.

Можливо, життя саме зробило мене такою.

Надто багато в ньому підлості, брехні та несправедливості. Я зрозуміла це ще в дитинстві — того дня, коли до нашого дому прийшли підтягнуті чоловіки в погонах і просто з порога звинуватили мого батька в тому, чого він не скоював.

Я була ще малою, але добре пам’ятаю їхні обличчя. Спокійні, байдужі, майже нудьгуючі. Наче вони прийшли не забрати людину, а виконати якусь буденну справу.

Врятувати батька міг лише щасливий збіг обставин.

Або диво.

І диво сталося.

Пихаті люди у формі з панськими замашками, які ще кілька хвилин тому поводилися так, ніби наш дім уже належав їм, раптом змінилися. До будинку прибув посильний і передав одному з них складений удвоє аркуш. Той швидко прочитав кілька рядків, і вираз його обличчя одразу змінився. Чоловіки перезирнулися. Один мовчки відступив від дверей, а за кілька хвилин вони залишили наш дім.

Просто так.

Наче кількох рядків на клаптику паперу було достатньо, щоб усе скінчилося.