Частина 3

Незнайомець у чорному

1

"Ах, дім, любий дім", - об цю фразу можна було зламати зуби, настільки вона мені набридла. Я зовсім заплуталась. Не знала, де насправді був мій дім. Прибувши на столичний вокзал і відчувши околицю заново, я зрозуміла, що час швидко пролетів. Не встигла озирнутися, як знову стояла в центрі привокзальної суєти та вуличного шуму. "Мабуть, відвикла, - думалося мені. - Ну нічого, знову звикну". Мені здавалося все таким звичайним. За один тиждень нічого не змінилося. До чого ж я була наївною, якщо сліпо вірила, що тут хоч щось зміниться. Завжди важко, коли залишаєш заміську тишу і прибуваєш у галасливе місто. Виявляється, думками я все ще була в рідному домі: з недовірливим батьком, ласкавою мамою, набридливою сестрою перехідного віку і цуценям на прізвисько Джефрі.

Мої батьки жили в маленькому затишному містечку, але вони ще мали заміський будиночок. Там завжди було тихо. Ніхто і ніщо не сміло порушити побут місцевих жителів. Місце це було старе з невеликою кількістю доглянутих та з великою кількістю занедбаних ділянок. Біля нас жили випещені сусіди, у прямому розумінні цього слова, - акуратні до педантизму. Скрізь, куди не глянь, охайні газони, підстрижені кущі, доглянуті клумби. Місцеві намагалася на своїх ділянках навести лад - зробити так, щоб після приїзду відпочити душею і рідко тілом. Заміські будинки були популярні, але на них потрібно було працювати до сьомого поту, а інакше заростали вони бур'янами у висоту до трьох футів.

Можливо, моє рідне затишне містечко здасться комусь ідеальним, але, на жаль, і навіть вдома були свої недоліки. Наприклад, останнім часом там трапилося багато пограбувань. Часто було чути про дрібні злочини, які переважно чинили важкі підлітки із неблагополучних сімей. Поліція працювала в посиленому режимі і мала намір у найближчому майбутньому позбавити передмістя від хуліганства. Хотілося вірити, що скоро жоден грабіжник більше не наважиться потривожити мирне місто.

Я продовжувала стояти в центрі площі, наче в епіцентрі подій, і далі мовчки розмірковувати. Переді мною постійно мигтіли люди, а у вухах боліло від гавкоту собак. Я вдивлялася в обличчя перехожих, які зовсім не помічали мене. Кожен йшов у своїх справах, як це зазвичай бувало у столиці. "Жодного знайомого обличчя, а їх так багато", - подумала я про це і про те, що скоро побачу Анет. Мені до того ж спало на думку, що Анет була єдиною людиною, якій я довіряла і з якою проводила найбільше часу.

Біля моїх ніг на землі, вимощеній бруківкою, розвалилася велика чорна сумка, а поруч із нею стояла пара пакувальних пакетів із різними подарунками. Я була розгублена і хотілося б запитати, ось тільки від чого. Дорога, хоч і була довга, але виявилася, на щастя, легкою. Я з лишком здолала шлях від рідного дому до Олд-Пардінгема. Чого мені не вистачало - так це дисципліни. Точно. Я відвикла від того, що все за розкладом і що тут місця завжди мало, і потрібно поступитися дорогою, і не стояти як бовван, а рухатися вперед.

У мене перед очима став маячити дивний тип. Він підігнав до мене машину і жестом попросив мене сісти. Це він пропонував свої послуги. Я зітхнула і потупилась, адже зазвичай приїжджі самі підходять, як на базарі, торгуються - кожен зі своїм проханням, - а тут карета сама підкотила до моїх ніг. Напевно, водій зглянувся над дівчиною, що втомилася, з багажною сумкою. Мене ніщо не навело на думку, що хлопець захотів заробити грошей. До цього я навіть не додумалася. Така моя провінційна душа. Починала в людях бачити все добре після кожної зміни обстановки. Поїздки справді йшли на користь. Чого гріха таїти, мені стало приємно від того, що хоч комусь я була небайдужа, хай навіть і за гроші, - чорт би їх забрав. А довкола людей зустрічали. У всіх були радісні обличчя, тільки я сама була змушена діставатися додому у супроводі лестивого водія.

Я вже почала піднімати пакети і тягнути за собою непідйомну сумку, як таксист на ім'я Тед схопив однією рукою мою сумку і жбурнув її на заднє сидіння. Я ж підхопила пакети і з аристократичним виразом обличчя зробила крок на сходинку автомобіля. Позаду пихкав у бігах вгодований чоловік, який до останнього сподівався, що в мені заговорить хоч крапля совісті і я благородно зійду, поступившись йому своїм місцем. Не те, щоб я була невихованою, просто в той самий момент мені найменше хотілося ускладнювати своє становище - зійти з машини, знову стояти і чекати з важкою сумкою, але з чистою совістю - ні, тепер це не про мене. Здається, я швидко влилася у безжалісне міське життя, де боротьба за виживання включалася механічно.

З величезною жалістю я поглядала назад. Стало навіть якось смішно спостерігати за міцним товстуном, який абсолютно зневірився. Він випустив сумки з рук і сердито подивився мені вслід, але незабаром це перестало мене турбувати, і я задерла шторку, зручно розмістилася на задньому сидінні біля своєї об'ємної сумки і дивилася у вікно, проводжаючи очима дерева. "А як би склався мій вечір, якби мене зустрів Джон? - розімліла я від уявлень, відчуваючи, що ось він поруч і тримає мене за руку. - Спочатку він би взяв мою сумку або відібрав її у Теда. Потім почав би свій привітний монолог, сердечно вибачаючись за запізнення, і мені це дуже лестило б. Напевно, він би мене обійняв, а от поцілував би чи ні - не знаю. - Я задумалась. - Після чого його винний вигляд знову набув би колишньої форми. - Колесо наїхало на купину, і мене підкинуло трохи вгору. - Я увійшла б в образ недоторки, демонстративно кинула б пакети на землю, штовхнула б ногою сумку, не хвилюючись, що в ній лежав набір фарфорових вазочок. Сама б загострила вуха, але поводилася б гордовито і на висоті".

"Джонні, як я рада тебе знову бачити", - в думках пробубнила я і скривила рота в нещирій посмішці. "Джонні?! - здивувалася я такій пестливій і нетиповій формі. - Це щось новеньке". Побачивши мою радість, він би оживився, стрепенувся, і його обличчя говорило б про те, що заради мене він готовий на все. А ще б закотити очі та послатися на втому. Загалом, стати схожою на того, хто нещодавно перебував у тривалій поїздці і кому, через обставини, що склалися, можна все і навіть найпримхливішу поведінку. - Чи не в цьому жіноче щастя?!