Частина 2

"Ленгіше"

1

Сьома година ранку. Ненавиджу цей час доби. Я люблю лягати пізно і вставати не раніше десяти. Коли я була маленькою, то було набагато простіше - за порядком стежили батьки, не дозволяли пропускати школу через дрібниці, перевіряли уроки, але з переїздом в інше місто і початком дорослого життя вся відповідальність за дисципліну лягла на мої плечі. Від рук я не відбилася і тільки іноді ледарювала. Ось, як зараз, коли пора вставати, а я лежу в ліжку: простирадло сповзло, волога подушка і зім'ята ковдра на краю ліжка. Голова затьмарена невиразними спогадами: незрозумілий сад, дивна стара і уривки з бесіди, які мені ні про що не говорять.

Час дозволяв повалятися в ліжку. Я крутилася, позіхала, поглядала на годинник. Дивно, що Анет ще спала. У неї був такий мирний вираз обличчя. Вона зазвичай вставала раніше за мене, і спостерігати її сплячу доводилося вкрай рідко, але щоразу в мені завжди мимоволі прокидалася заздрість. Не дуже приємно збиратися і бачити, як вона ще спить. Я лежала і продумувала кожен крок, щоб швидко зібратися і не запізнитись на першу лекцію. У думках я пройшлася своїм гардеробом і придумала, що надіти, далі прокрутила швидкий шлях від будинку до школи і згадала той чудовий парк і беззубу стару з її пророцтвом. "Не сходи з розуму. Тобі це наснилося", - втішала я саму себе, але моє передчуття підказувало мені, що все це сталося зі мною по-справжньому.

Я зіскочила з ліжка, підбігла до дзеркала і жахнулася: круги під очима, бліде обличчя і вигляд стомлений. Я пильно дивилася на себе і на речі, що відбивалися у дзеркалі. "Різкість би трохи навести, - думала я, - а так начебто все гаразд. Так потворно виглядати з ранку - звичайна справа. Пора вже звикнути". З уривків спогадів я відтворила картинки. Вони стояли перед очима і здавались неможливими. Я згадала фонтан і зморщилася, потім роздмухала ніздрі від солодких запахів, що проникли знову в ніс.

Потрібно було терміново знайти той парк, зустріти там стару, імені якої я не знала, і витягти з неї всю правду. Дорогу я пам'ятала погано, але вирішила, що згадаю її на ходу, і в цьому мені допоможе околиця: магазини, будинки - що завгодно. Головне - знайти зачіпку, а потім тягнути за ниточку та розмотувати клубок. Від нашого будинку лише одна дорога пролягала вниз. З неї і треба було починати, а там у міру просування я розберуся, куди йти.

Я швидко одяглася і вийшла на зустріч ранковій прохолоді. На щастя, на вулиці було не спекотно. Минувши швидким кроком дві вулиці, частина мене все ще вірила в диво, а інша сумнівалася, що десь там, за поворотом, почнеться брудний провулок, який звузиться до маленьких розмірів і приведе до нори, яка веде до незвичайного парку. Мені мало вірилося в дерева, що говорять, і кущі, в акуратно вистрижені газони і строкаті клумби. У голові не вкладалася сама думка про те, що в такому звичайному місті, як Олд-Пардінгем, є квітучий парк із екзотичними рослинами. Якоїсь миті я навіть обізвала себе дурепою і вважала дурістю шукати міраж. Мені було простіше скинути все на сон, як знак того, що я була у своєму розумі.

Я зійшла з дороги і пішла назад до метро, щоб скоріше дістатися до школи танцю. Мені треба було абияк відволіктися. Я передумала спускатися в метро і застрибнула в порожню коляску, що зупинилася навпроти мене. Візник посміхнувся і з радістю довіз мене до школи, і взяв, як із студентки. За якою ціною рахувати було на їхній власний розсуд. Зазвичай брали все сповна, а іноді навіть обдурювали.

Запізнившись на лекцію на кілька хвилин, я ковзнула у прочинені двері і сіла за першу парту - ту, що була далі від професора. Головастий педагог все ж таки перервав свою промову, подивився на мене понад приспущені окуляри і вирішив почекати, поки я приготуюся до заняття. Він нагадав ще раз про те, що на його уроках треба уважно слухати, а не стукати і ялозити по лаві, дістаючи книгу, зошит та інші предмети, що треба приходити раніше і готуватися заздалегідь. На мене дивився весь клас, як на злочинницю. Коли все більш-менш вгамувалося, і професор перевів тепер уже задоволений погляд на аудиторію, повернувшись до теми, на якій з моєї вини перервався, у мене зашуміло у вухах, і я зрозуміла, що не чую нічого, крім незрозумілого бурчання.

Коли я так поспішно норовила з'ясувати всю правду, то одразу після лекції закинула підручник і зошит як-небудь у сумку і, вискочивши на вулицю, кулею помчала до метро. Накрапував дощ, і я встигла намокнути, причитаючи про себе, що тільки вчора помила голову. Знову мимо проїхала карета і зупинилася за мостом. Вона стояла і не рушала з місця, наче чекала на мене. Я поспішила до неї, побоюючись, щоб хтось її не перехопив у мене перед носом, і тільки встигла в неї застрибнути, як вона тут же покотила вниз бруківкою і довезла мене до потрібної вулиці.

Дощ посилився і стукав по верху екіпажу. "Ось так завжди, коли потрібна парасолька, її немає", - про себе обурилася я, опинившись на мокрій і порожній дорозі. Мені нічого не залишалося, як йти вперед і мокнути. Я йшла швидко знайомою вулицею з сумкою над головою, щоб хоч якось сховатися від дощу, що стікав по руках і обличчю. Я ступила в область неможливих подій і була насторожі, вичікуючи, що хоч щось із вчорашньої ночі повториться, але нічого: ні брудного провулка, ні нори, ні парку, який за моїми підрахунками мав бути десь тут. Тепер я остаточно вважала себе за божевільну, що блукала вулицями в дощ, де жоден собака не вештався, і переконалася в тому, що парку немає і немає старої, а отже, все справді наснилося. "Куди ніч, туди і сон", - заворушила я тремтячими губами і поникла.

Зовсім одна, наскрізь промокла, я стояла посеред спорожнілої вулиці під небом, що плакало. Я не відчувала нічого, крім мокрої сукні, що прилипла до тіла. "Ллє як з відра", - прошепотіла я і насилу проковтнула, стиснувши мокрі губи, щоб дощ не затікав мені в рота. Ще з хвилину я постояла з гордо піднятою головою, спрямувавши каламутний погляд до важкого сірого неба, яке щільно затягли свинцеві хмари. Жодного просвіту не було на ньому. Тільки сіра імла, що звідусіль насувалася та швидко розповзалася. "Якщо через півгодини вигляне сонце, - думала я, - то це нормально" і, заплющивши очі, дозволила дощу і далі стікати по обличчю, рукам і вже давно намоклій сукні.