Наступного дня, нова карета короля під'їхала до гори. Слуга відчинив двері і король з огидою ступив на витоптану стежку. Його мантія лягла на дорогу і покрилася пилом. Зробивши крок, Король відчув, як щось огидно чвакнуло під черевиком. Він скривив пику, та з люттю глянув на корів які спокійно паслися на траві. Знову опанувавши себе та дочекавшись, доки слуги вдягнуть йому нового черевика, король повернувся.
На тому самому місці сидів мудрець ніби знаючи про появу короля.
- Добрий день ваше величносте, – хитро усміхнувся Мудрець.
- Добре, я згоден.
- Це ваше остаточне слово?
- Так.
- Ви все добре обдумали? Бо якщо ми підемо, вертатись буде пізно.
- Ти сумніваєшся в моєму королівському слові? – відповів погрозливо Король.
- Звісно ні, ваше величносте. Я лише запитав вас офіційно. Тоді можете сказати слугам, щоб забрали вас через п'ять днів і йдемо.
- Як через п' ять?
- Ваш стан набагато важчий ніж я думав, тому допомогти я вам зможу на протязі п'яти днів.
Король став обдумувати почуте.
- Скількох слуг я зможу взяти з собою?
- Дайте подумати… жодного.
- Жодного? А як мені тоді бути? А раптом я захочу їсти, чи мені доведеться перевдягтися, що тоді?
- Думаю ми дамо з цим раду.
- Не думаю, що ви володієте навиками слуги та кухаря, – скептично відповів Король.
Мудрець засміявся.
- То ви хочете вилікуватись чи ні?
- Це хвороба? - трохи злякано запитав Король.
- Певною мірою.
Король притих та знову задумався.
- Якщо я погоджуся на ваші умови, тоді ви точно мені допоможете?
- Це залежатиме від вас і від того чи захочете ви вилікуватись.
- Що ж, добре, я згоден.
- Чудово, тоді не гаймо часу, – Мудрець підвівся, та повільно пішов стежкою вгору.
Король трохи постояв, потім все таки відправив всіх до замку та поспішив за Мудрецем і потім триста разів пожалкував.
В процесі сходження на, як він думав, нескінченну гору, його мучило два питання: перше, чому так ниють і підкошуються ноги? і друге, що такого може йому розказати той старий, що зможе компенсувати йому таке знущання?
Він вже навіть і забув про довгу мантію, яка була обвалена в пилюку і порвата від каміння та поодиноких кущів і тепер нагадувала не королівський наряд, а непогану підстилку для пса.
І ось піднімаючись, Король вловив легенький аромат.
- Що це так пахне?
- Це… - відповів мудрець, – значить що ми прийшли.
Королю відкрилось красиве місце, тут було багато трави, яка доріжками вкривала все довкола, маленький гірський струмок стікав десь з вершини, та змійкою оминаючи каміння та валуни, стікав донизу, а поруч струмка росло велике дерево, якщо дивитись здалеку, то здавалось ніби його вкрили біло – рожевим снігом.
Король знайшов великий гладкий камінь і знесилено плюхнувся на нього.
- Дяка Богу, я думав що помру, – сказав задихано Король.
- Що ж, тоді можете трохи відпочити, – сказав усміхнено Мудрець.
- То що це таке пахне?
- Це цвіте вишня.
- Вишня? Не бачив її так близько.
- Справді? Я чув у вас величезний сад в якому ледь не всі рослини є, і нема вишні?
- Такому простому дереву не місце у мене в саду.
- Чому?
- Як чому? Бо це звичайне дерево яке росте на кожному кроці, в мене лише найдорожчі та найкрасивіші дерева.
- Чому ви гадаєте, що воно не варте вашого садку? Іноді найбільша краса ховається в простих речах.
- Не варте, бо його може дозволити кожен селюк. А краса може бути лише в дорогих речах.
- Краса в очах того, хто дивиться королю.
Король замовк, щоб обдумати почуте.
- Вам пощастило, сьогодні починається пік цвітіння.
- Пити хочу, – сказав Король глянувши на струмок.
- І що вас зупиняє? Он струмок, вперед.
- Пити з річки як якийсь звір!? - здивувався король. - Нізащо!
- Отже, ви не надто й хочете пити, - підсумував Мудрець та пішов.
Король довго крутився на камені, то прихилявся до води то так само відхилявся, то тихо сварив мудреця і сипав його погрозами, що він зробить після того, як закінчить тут. Зрештою, сухе горло та потріскані губи перемогли. Опустившись на коліна і благаючи щоб його в цей час не бачила свита, він нахилився до кришталевої води і зачерпнув долонями. Вода швидко витікала з рук, тому доводилось зачерпувати її кілька разів. Король зі скривленим лицем сьорбнув перший раз.
- Хм, непогано. Відіп'ю ще раз.
Був полудень. Сонце пригрівало гору, а вітром і не пахло. Король сидів під вишнею та махав на себе долонею. Його одяг був занадто теплий для відкритого сонця, мантія довга, нижня частина якої вже перетворилась на страшне обідране та брудне чудовисько. Це була його найкраща мантія.
- Ваш одяг не надто підходить для цього місця, - підмітив Мудрець, коли підійшов до нього.
- Ти так думаєш? - огризнувся Король, - а я знаєш і не помітив. Принеси мені гарного одягу та комфортного, щоб я зміг тут перебувати. Та якогось яскравого, з вишивкою, а краще принеси все, щоб я зміг вибрати.
- Добре мій король, - сказав Мудрець і пішов.
А Король тим часом підпер долонями голову і задрімав, проте як завжди він сіпався, та постійно прокидався.
Прокинувшись в котре, він побачив, що Мудрець порпається біля дому. Глянувши на камінь, він побачив біля себе старий сірий одяг, який акуратно був складений. Король витріщився на одяг та навіть і не думавши брати його до рук, побіг до Мудреця.
- Що ти мені дав!? - зарепетував він.
- Те що ви й просили, - усміхнувся Мудрець.
- Це ти звеш одягом!?
- А що з ним не так? Він чистий, попрасований.
- Та я б навіть не дав на ньому покласти своїх хортів, не те щоб самому вдягти його! Цього не буде! Я королівська особа, а не селюк!
- А хіба саме одяг робить з вас короля?
Король не відповів, проте так і не вдягнув те, що приніс Мудрець.
Обіднє сонце покривало поверхню теплим промінням. Король, сидячи під деревом, явно не вдоброму гуморі та відчуваючи дивний неприємний запах зі своїх пахв та періодично витираючи з чола піт, виявив ще дивнішу та рідкіснішу річ, яку він давно не відчував. Він навіть підстрибнув від несподіванки, коли почув як з його черева донісся гул: "уррррррр"
- Що за добрий день? - вирячився він.
Проте він одразу згадав. Так звучав голод. Проте добре обдивившись місцевість біля будинку, він не знайшов жодних столів з різними стравами, винами та закусками.
- Мудрець? Мудрець! - він запанікував.
- Так?
Мудрець вийшов ізза будинку з інструментами.
- Я не зрозумів, а де ж моя трапеза?
- Не гоже обідати перед роботою, буде важко на живіт.
- Не зрозумів?
- Перед обідом треба полатати дах, бо он на горизонті купчаться хмари.
- І що? - не розумів Король.
- Будете допомагати звісно. Вперед і з піснею, швидше закінчимо, швидше поїмо.
- Допомагати? Я!? - Король знову вирячився, та так, що його очі заледь не вилетіли з орбіт. - Ти мабуть здурів від своєї мудрості, якщо пропонуєш мені таке! Латай свій гнилий дах сам і приготуєш мені щось пристойне потім.
- На жаль, - Мудрець спокійно взяв інструменти, - якщо я працюватиму один, то й буду їсти один.
- Ти вказуєш королю!? Ставиш ультиматум? - зарепетуаав той. - Та хто ти такий! Та як ти смієш?
- Хіба ви не погодились на мої умови? Хіба я вас не попереджав?
Щоки Короля затряслись під невідомий такт як дзвони, та розкраснілися як дві вуглини, проте Король не відповів. Мудрець був правий, ці три дні він має на це право і Король сам погодився. Якщо він піде, всі будуть знати, що слово короля більше нічого не варте. Розвернувшись як вправна балерина, король повернувся до вишні, тим часом як Мудрець проводжаючи його хитрим поглядом пішов за будинок.