Я довіряю тобі

Настя не могла заснути, її весь час не давали спокою побачені папери. Вона вже встигла не раз пожалкувати, що полізла туди.

Треба ще раз перевірити ті папери, можливо я шось не зрозуміла. Та що там не зрозумілого, там чітко написано, що ... 

Її думки перервав звук розбитого скла, що донісся з кухні. Вона швидко підвелася і пішла туди. 

-- Що трапилося? - злякано запитала Єгора. Він стояв і дивився на Київ через панорамне вікно, потім перевів погляд на уламки розбирої вази. 

-- Я випадково її розбив.

-- Випадково значить...- собираючи уламки, поглядає на нього. - Єгор, ти знову тривожний, відкрийся мені.

Єгор різко розвернувся, тримаючи в руках пістолет, підійшов до неї. Він взяв її руку і положив в неї пістолет. Настя здивовано дивилася на Єгора, і вже починала хвилюватися. 

О Боже, нащо він мені дав це в руки. Навіть уявити страшно скількох людей він вбив пострілами цього пістолета. І він дає його мені?! 

Але і сама Настя ще не знала, скількох вона вб'є пострілами цього ж пістолета.

-- Хочеш ти цього чи - ні, але ти повинна вміти користуватися ним.

-- Але я не ...

-- Насте, ти повинна вміти, - з кожним сказаним словом Єгор вселяв все більше страху. - Я не прошу тебе вбивати людей, але якщо прийдеться, ти не повинна стояти і чекати, поки тебе...

-- Ні, ні я не хочу ... - її очі бігали з одного боку в інший.

-- Спочатку послухай мене, - Єгор зупинив біг її очей. Настя відчувала, як його долоні обпікають її щоки, але холодний і сумний погляд змушував кров захолонути. Він декілька секунд не зводив погляду з неї, але для Насті, ці декілька секунд здалися вічністю. 

-- Єгоре, не мовчи.

-- Я вирішив, що ти не поїдеш зі мною до Аса.

-- Ти вирішив? А я? Ти мене запитав, - Єгор невдоволено закотив очі під лоб.

-- Ас знає, що мене знищити неможливо. Але так було, поки я не зустрів тебе. І добиреться він до мене, лише тоді, коли забире тебе. А я цього не хочу. Я втратити тебе не хочу! 

-- Єгоре, я тебе ніколи не покину і Ас не змусить це зробити.

-- Ні, ні Насте, як ти не розумієш!? Я не переживу втрати.

--Ти надто панікуєш, все буде добре.

-- Але ти все рівно не поїдеш. Але це не все: пістолетом ти повинна навчитися користуватися, тому що я не знаю, чи повернуся я після гри і чи зможемо ми ...

-- Навіщо ти це говориш? - крізь сльози, леди стримуючи їх, тремтячим голосом.

-- Щоб ти знала, що меже статися і ти була готова, але в будь-якому випадку ти будеш не сама, Максим і мама подбають про тебе.

-- Замовкни, я не хочу слухати цього! Ми разом подолаємо все! І я не відпустю тебе самого, навіть не думай. Або ми разом ідемо, або - нічого.

-- Пістолет тримай міцно, обхвативши обома руками... - почав з теорії. 

-- Бачиш це, - показуючи каблуку на безіменному пальці правої руки, - обіцяв оберігати і ніколи не покидати? Стримай своє слово.

-- Протягни руки перед собою і приготуйся цілитися...- продовжуючи свій урок.

Вміє він зіпсувати все. Обов'язково, коли все добре, Єгору потрібно це відчуття. Гаразд, зроблю як ти хочеш. 

-- Гаразд, - прицілилася в Єгора.

-- Молодець. Я знав, що тобі сподобається.

-- Мені неподобається.

-- Поки неподобається. Завтра поїдемо в тир і ти зробиш свій перший постріл.

Єгор забрав в неї зброю.

-- Насте, ти набагато сміливіша і жорстокіша ніж ти собі уявила.

-- У мене свої рамки допустимого.

-- Проблеми з рамками допустимого у тих, хто в них не вкладається. Ти не там розставила границі, дівчинко, і жила не виходячи з них двадцять два роки. Час розширятися і пізнавити нові навики і виробляти нові звички.

-- Таких навиків мені не потрібно, я не здатна на це...

-- Хм-м, - посміхнувся Єгор.

-- Щось смішне я сказала?

-- Так, особливо мене звеселила фраза:"я не здатна". Шкода, що я не бачив, як ти розправлялася з тією дівчиною з ліфта.

-- То зовсім інше...

-- Ні Насте, злість прокидається і контролювати її неможливо. Але окрім неї існують і ненависть, і дурість, страх. І якщо не тренувати себе, можна збожеволіти. Тому я хочу вчасно підготувати тебе, адже я знаю, на що ти здатна.

-- Я ледь не заснула .Гаразд, завтра поїдемо в тир, а зараз хотімо відпочивати.

Тепер я знаю, що потрібно робити, коли безсоння: змусити Єгора говорити - наганяє сон в одну мить.

Субота

1 листопада 2030 р.

Єгор поїхав на роботу, а Настя залишилася сама і покірно повинна була чекати його.

Де моя сумочка? Невже я її забула в Максима!? О-о-о, доля сама дає ще одну можливість подивитися на ті документи.

Настя зібралася і поїхала до нього. Всю дорогу вона думала, як змусить Максима залишити той кабінет.

Настя вже на місці. Вона зайшла в будинок - тиша.

-- Максиме Сергійовиче? Є хтось вдома?

Сходами спустився Максим.

-- Привіт, щось трапилось? - він зробив висновок, через стривожений Настин погляд.

-- Ні, нічого серйозного. Я вчора забула у вас свою сумочку.

-- А-а-а, пам'ятаю. Вона в моєму кабінеті. Ходімо.

-- А в будинку ще хтось є? 

-- Ні, я сам. Через годину в нас з Єгором зустріч з юристом, розширюємо наш бізнес. 

Так, все йде так ,як потрібно.

Вони зайшли до кабінету і раптом Максим мовив:

-- Стоп, її ж дружина забрала до себе в кімнату, секунду , я зараз принесу її.

Поведінка Максима їй здалася дивною, але то дрібниці, головне - вона зараз знову сама в його кабінеті. Вона підійшла до його робочого стола, присіла і відкрила нижній якщик. Вона не очікувала, що не знайде їх нам.

Дідько, де ж вони? Навіщо Максим їх прибрав? Можливо тут є...

Вона почала ритися в документах в іншому ящику.

Настя була настільки погружена в пошуки, що навіть не помітила, як за нею дивився Максим.