Розділ сімнадцятий. Раймонда

Наступний тиждень пролетів швидко, як одна мить. Ауреліано наче як дослухався до моїх прохань і припинив спроби дізнатись у мене якісь подробиці минулого, витрусити інформацію про брата та мою від нього залежність. Щоправда, від того не ставало легше, бо присутність Раміро могла отруїти що завгодно, а мій «наречений» взагалі буквально отруював повітря одним своїм існуванням, та я змусила себе заспокоїтись і продовжити працювати.

Від Рікардо не було жодних новин. Він цілодобово пропадав в своїй лабораторії, щось там аналізував, з чимось зрівнював, але марно, ніякої інформації. Слід постійно тікав, закільцьовувався, складалось таке враження, ніби Верховний прокляв себе сам.

Але це неможливо! Ми всі прекрасно знали, що покійний аж надто сильно любив себе і життя, щоб піти на такий акт самознищення. Ні, тут щось інше. Його прокляли, причому дуже хитромудро.

Хто б міг таке зробити?

Я не знала в Деллеї достатньо сильних магів, які могли б непомітно накласти прокляття на самого Верховного. Але що, як він ступив у змову з якимось іноземцем, а той подібним чином прибрав і свідка, і могутнього мага Деллею?

Це здавалось логічною версією!

Відбір тривав. Ауреліано, щоправда, не надто багато приділяв уваги своїм нареченим, але, здається, до того вже всі звикли. Останнім часом він уважно вивчав якісь документи і законодавчі акти, здається, збирався проводити реформу, сутність якої чомусь вперто приховував від мене. Я не ображалась. Насправді роботи зараз виявилось настільки багато, що я навряд чи знайшла б в собі достатньо сил, аби всунути ніс в ще один проект.

Єдине, в чому просунувся відбір – це в тому, що учасниць стало менше. Ауреліано виконав якусь перевірку на знання етикету, в результаті чого виставив за двері леді Трішу. Леді Бріана не пройшла випробування спілкуванням з королівською донькою. Мілісента, щоправда, повідомила мені, що з задоволенням відправила би геть усіх наречених, бо жодна не здається їй достойною Його Величності, але… Ну, я з нею солідарна.

Але що це змінює?

Мені, на щастя, не доводилось обирати більше, кому з дівчат йти, бо я б з задоволенням вигнала абсолютно всіх. Хоч з моменту нашого з Ауреліано поцілунку минуло чимало часу, мені досі здавалось, що Ауреліано стоїть близько-близько, схиляється до моїх губ, торкається їх спочатку ледь відчутно, тоді збільшує натиск…

Знущання якесь!

Поцілунок переслідував мене вдень і вночі. Варто було перетнутись поглядом з Ауреліано, як у мене одразу ж починали буквально горіти губи та щоки. А спробуй не дивитись на короля, коли ти його особиста радниця і повинна чимало часу проводити в його кабінеті!

Отже, це було важко. Час йшов, я продовжувала відчувати себе справжньою ідіоткою, що закохалась в короля, але не мала жодного шансу ці почуття реалізувати… І, звісно ж, старанно робила вигляд, ніби мені ніяк, жодним чином не заважають мій любий братик та прекрасний наречений.

Крім того, палац буквально кипів в очікуванні високого гостя. Його Величність запросив до нас в гості короля Елреї, Кіліана. Коли саме прибуде гість, достеменно  ніхто не знав, та вважали, що це трапиться у найближчі два дні, тож готувались як могли.

Я в цій підготовці задіяна була радше опосередковано – прорахувала бюджет, підписала кілька документів та повернулась до інших справ. Я знала, що зустріч з іноземним королем є надзвичайно важливою, але розуміла, що з церемоніалом може розібратись і хтось інший, а от в черговий раз перекрутити освітню реформу та спробувати виділити місця для дітей-сиріт – це моя прерогатива. Адже інші прото не проявляють зацікавленості!

Та, на жал, сконцентруватись на звіті, що надіслала мені леді Офелія з одного з притулків, в якому експеримент вже провели, причому досить вдало, я не змогла. Варто було прочитати перші кілька стрічок, як у двері постукали.

Стук цей був мені знайомий.

– Відчинено, – промовила я, намагаючись голосом не видавати роздратування.

Що ж, якби не відповіла, то, певне, до кабінету б все одно зайшли. Двері хіба що з петель не злетіли, і це лише тому, що лорд Гуерра не мав стільки фізичної сили, аби відкрити їх аж так «вдало». З гуркотом зачинивши двері за собою, він впав у вільне крісло біля мого столу і промовив:

– Мені здавалось, моя наречена має проявляти більше уваги до справ свого майбутнього чоловіка.

– Про що мова? – байдуже уточнила я.

– Мова про бюджет!

– М?.. Його затверджую не я, лорде Гуерра.

– Раймондо, перестань. У мене нема зараз бажання влаштовувати з тобою словесні перепалки, – роздратовано кинув Джузеппе. – Всі прекрасно знають, що ти маєш вплив на короля.

– І що?

– Він запросив того елрейського покидька в Деллей!

– Не «елрейського покидька», а Його Величність Кіліана Третього, короля Елрею, – відрізала я. – І все ще не розумію, до чого тут я.

– Це логічно, – кривився Гуерра. – І ти сама знаєш, про що я кажу! Якщо тут буде елрейська делегація, очолювана самим королем, то наш обов’язково візьметься підписувати з ними зернову угоду! А це означатиме, що мій бюджет і всі мої плани… Куди? На смітник?! Послухай, Раймондо. Ти повинна зробити все, аби цієї угоди не було. Якщо ти, звісно, хочеш нормального життя після весілля і плануєш зберегти хоч якийсь свій вплив при дворі. Ти мене зрозуміла?