Розділ п'ятнадцятий. Раймонда

Остання людина, яку я хотіла б бачити при дворі, сьогодні чи коли-небудь ще, це мій брат Раміро. Багато років назад, після смерті батько, Раміро виставив мене за двері і звелів ніколи не повертатись – бо інакше мої таємниці стануть відомими усьому світові. Він мав би виступати моїм опікуном ще багато років, подбати про моє навчання, зрештою, потурбуватись про вдале заміжжя, та не став робити нічого з цього. Не забезпечив приданим, ніколи ні з ким не знайомив…

Напевне, багато кого з жінок це б зламало. Та я дивилась на Раміро зараз і ловила себе на думці, що тільки моя відсутність вдома змогла подарувати мені справжню свободу.

Покидаючи рідний дім, я запам’ятала Раміро як хлопця, дуже гарного зовні, можливо, аж занадто, і при цьому гнилого зсередини. Він дивився на мене вовком, немов я намагалась його пограбувати, і кидав злі слова просто мені в очі, не турбуючись про те, що це може хтось сторонній почути.

Йому-то що?

Йому стане лише краще, якщо я остаточно зникну з його життя.

Вік не пішов Раміро на користь. Дрібні, немов дитячі риси так і лишились з ним, не перетворившись на більш різкий, грубіший, доречніший чоловічий аналог. Коли людині за тридцять, такі «дитячі» риси уже не формують нічого гарного. Та, власне, куди більший вплив на його обличчя здійснила постійна гримаса ненависті, що скривляла його риси.

Якби його недоліком була лише зовнішність, я б навіть не звернула на це уваги. Але ні. Варто було  наштовхнутись на братів спокійний, але водночас злий погляд, як одразу стало зрозуміло: приїхав він не просто так.

Ніколи досі мені так сильно не хотілось, щоб Ауреліано лишився поруч зі мною та захистив мене від цієї людини. Та, на жаль, саме зараз будь-який мій зв’язок з королем був неможливий. Тож я спробувала нічим не видати власного занепокоєння та тремтіння, що пронизувало моє тіло, коли за спиною зачинились двері до королівського кабінету. Замість того, щоб повертатись, шкрябати дерево нігтями та благати впустити мене назад, я розтягнула губи в байдужій холодній посмішці та зронила:

– Раміро, побачити тебе на порозі мого кабінету було… несподівано. Я не чекала, що ти вирішиш навідатись до мене.

Брат розтягнув губи у знущальній посмішці.

– Я не міг не відвідати мою любу сестричку.

– Здається, останні років… десять ти не надто сумував за мною, – відзначила я. – Мені довелось звикнути до самотності.

– Нічого, ти не втрачала часу.

Він зміряв мене повним презирства поглядом, від якого аж мурахи йшли по шкірі. Так, я знала, що Раміро мене ненавидить, але щоразу, коли він вкотре демонстрував це, відчувала, як у грудях закипає злість. Ми, зрештою, могли б просто забути один про одного і зробити вигляд, ніби майже незнайомі. Ніхто не запитував мене про брата, та й його навряд чи діймали питаннями про мене. То нащо ж зображати, ніби ми підтримуємо зв’язок?..

– Здається, – промовив Раміро, – ти зовсім забула про етикет. Що це за вбрання? Хто тобі дозволив так ходити? Де сукня?!

– Король, – відрізала я.

Можливо, мій голос прозвучав більш суворо, аніж я хотіла б говорити з братом. Насправді я воліла би не провокувати його зайвий раз. Проте, відчуваючи на собі цей знущальний погляд, просто не могла змовчати, обірвала хай грубо, але…

На душі стало легше.

– О, король, – Раміро скривився. Йому ніколи не подобалось те, що я мала вплив при дворі і займала місце поруч з Його Величністю. – Так, я й забув, що ти у нас на особливих правах тут. Радниця… Це, напевне, з цієї причини ніхто не звертається до мене, аби попросити твою руку та серце… Не хочуть красти тебе у короля. Чи бояться чуток?

– Можливо, – знизала плечима я, не уточнюючи, до якої саме фрази відноситься мій коментар.

– Що ж, – він зітхнув. – Гаразд. Ти як була паскудним стервом, так і лишилась. Хоч щось в цьому світі стабільне.

– Я не кликала тебе сюди і не вимагала спілкування. Чого тобі треба?

Раміро зиркну на двері, мов чекав, що до нас зараз вийде король. Та у Ауреліано зараз були куди більш важливі задачі, аніж розмова з моїм братом. Крім того, я майже не розповідала про нього королю. З його попередником мій любий братик бачився, і тоді я не знала, за кого мені більше соромно, за Його Величність чи свого родича.

– Ти ж пам’ятаєш, Раймондо, що я маю над тобою владу? – Раміро підступив до мене впритул і нахилився, опаляючи своїм диханням мою шкіру. – Пам’ятаєш, що я – фактично твій хазяїн? Можу розпоряджатись твоєю долею… Можу відкликати тебе назад додому…

– По-перше, Його Величність має владу над будь-ким куди більшу, аніж ти наді мною, тож якщо його наказ буде суперечити твоєму, я підкорюсь королю, – якомога спокійніше промовила я, – а по-друге, Раміро, нам обом прекрасно відомо, що тобі вигідне моє перебування тут. Якщо я знаходитимусь вдома, можливості продовжувати витрачати мої гроші та користуватись моєю владою в тебе не буде.

Раміро спохмурнів. Він ненавидів той факт, що виявився неспроможним підтримувати справу нашого батька. Ненавидів і те, що більшість домовленостей, що він заключив зі своїми діловими партнерами, стояли на моїх можливостях, магічних чи професійних.

– Так, – прошипів він. – Це правда, ти багато чого мені хорошого зробила, сестричко. Але ж ти знаєш, що я можу будь-якої миті розповісти твою маленьку таємницю?..