Розділ чотирнадцятий. Ауреліано

Чоловіка, що стояв на порозі кабінету Раймонди, я бачив вперше в житті. Він же, судячи з того, який погляд було кинуто на мене, в принципі розумів, де знаходиться і кого перед собою бачить. Принамймні, не мовчав, а низько вклонився і промовив:

– Ваша Величносте, прошу пробачення, що якимось чином посмів порушити ваше усамітнення з леді Раймондою. Я лише хотів побачити сестру та повідомити їй про своє прибуття.

Я всміхнувся, правда, не настільки природньо, як мені самому б того хотілось. Принаймні, в цю мить я спіймав себе на думці, що ця усмішка геть нещира.

Що ж, я зрозумів, що бачу перед собою брата Раймонди. Скоріше за все, він знайомий з попереднім мешканцем мого тіла, тож вважає, що у мене є всі приводи його впізнати. Та, якщо я й далі продовжу корчити дурня та зроблю вигляд, ніби геть його забув – а воно майже так і є, за винятком того, що ми насправді взагалі незнайомі, – навряд чи цей чоловік дуже образиться. Королям можна все, в тому числі забувати власних підданих, особливо якщо ці піддані якимось чином королів дратують.

Проблема була в іншому. Раймондин брат явно сподівався, що його впустять до кабінету. Але в кабінеті сидів Верховний Маг, з голови до ніг обплутаний бойовим закляттям, і останнє, що нам треба в цю мить – це підпускати до нього кого завгодно.

Наприклад, цього не надто надійного на вигляд чоловіка.

Я придивився до незнайомця. Імені його я не пам’ятав. Титул міг би згадати, якби постарався, але зараз у голові шуміло, мов на зло, і я вельми сумнівався у власній здатності сконцентрувати думки та видати щось більш-менш розумне.

Отже, треба буде розіграти сцену.

– О, радий вас вітати в столиці! – протягнув я своїм найсолодшим та водночас найкапризнішим королівським голосом. – Раднице моя, ти не попередила, що твій брат збирається нас навідати…

– Власне, – заговорила вона, – я й сама не очікувала, що він прибуде до столиці.

– Але я мушу скінчити свій експеримент, – гмикнув я. – Я не маю зараз часу розмовляти з будь-ким! Думаю, про такий раптовий візит краще все-таки попереджати…

– О, Ваша Величносте, – забелькотів чоловік, – я лише хотів нагадати сестрі про те, що у неї є сім’я, на яку вона завжди повинна розраховувати…

Це прозвучало як погроза. Раймонда ледь помітно зблідла і проговорила:

– Ваша Величносте, дозвольте мені поспілкуватись з братом… Адже ви могли би далі проводити есперимент без мене, просто лишившись в моєму кабінеті? Я навряд чи зможу сконцентруватись на справі, знаючи, що мій брат подолав довгу дорогу лише для того, аби поспілкуватись…

Я скосив очі на чоловіка, що продовжував стирчати у дверях та, здається, досі не полишив надій потрапити всередину приміщення. Його погляд постійно був направлений немов крізь Раймонду, і складалось таке враження, ніби він дуже хотів дізнатись, що там відбувається.

Крім того, їх з Раймондою відмінності просто-таки кидалися у вічі. Невже брат і сестра можуть настільки… Відрізнятись один від одного? Мене дивувало навіть не те, що брат моєї радниці виявився блондином та мав світло-сірого відтінку очі, ні. Риси їх обличчя… В них не відчувалось ані краплі подібності, це були дві абсолютно різні людини. Раймонда завжди здавалась мені ідеальною королевою, і зовні також. Вона мала великі карі очі в обрамленні пухнастих чорних вій, пухкі губи, гострі вилиці, чорні рови, що мов придавали різкості обличчя. Брат же її, хоч і міг величати себе симпатичним, був при цьому якимось… Дрібним та солодким, і це притому, що зріст у нього – чи не більший за мій власний. Дивна комбінація. Виглядав він аж надто юно, хоча, як мені відомо, був старшим за свою сестру на кілька років.

– Що ж, раднице, – кинув я якомога спокійніше, – якщо ви вважаєте, що вашому брату так конче необхідна ваша компанія, то можете йти.

Раймонда всміхнулась мені та зробила крок вперед, покидаючи кабінет. Всі зачіпки, всі можливості лишитись, всі гачки, що я закидав у своїх словах, були вперто проігноровані. Враховуючи той  факт, що Раймонда зазвичай досить тонко розуміла все, що я говорив, і в принципі чудово розбиралась в людях, вона явно вважала прибуття свого брата надзвичайно важливим.

Чому?

Відповідь на це, напевне, я отримаю пізніше.

Моя радниця ще застигла на кілька миттєвостей на порозі, мов не знаючи, куди їй йти, зробити крок вперед чи, навпаки, відступити назад, а тоді рішуче ступила назустріч братові. Я всміхнувся їм на прощання та зачинив двері зсередини, відрізаючи себе, а головне, полоненого Верховного мага від будь-яких зовнішніх впливів.

На серці чомусь було неспокійно. Перше бажання, що я відчув і зміг усвідомити, змусило мене осміхнутись. Хотілось вискочити назад до Раймонди, відтіснити куди подалі її брата, прикрити дівчину від будь-якого стороннього погляду та захистити. Але ж то її родич…

Правда, у мене в палаці в тюрмі теж сидить мій родич, старший брат моєї першої дружини… І її ж убивця, що намагався скинути мене з трону та скористатись моїм тілом як вмістилищем для власного духа. Бажав заволодіти Деллеєм та правити ним на свій розсуд.

Тож я давно прийшов до висновку, що рідні вірити не варто. Закінчу з допитом – і приєднаюсь до Раймонди, подивлюсь, що там в неї за брат такий, що дівчина йому настільки не рада.