Розділ тринадцятий. Раймонда

Попередній король, ну, тобто, фальшивка в королівському тілі, ніколи не був ані розумним, ані обачним. Проблем з ним я мала цілий оберемок, слухався мене фіктивний Ауреліано тільки тому, що я здавалась йому гарною і дратувала менше за міністрів… В цілому, то був не король, а справжнісіньке лихо, і кожному в палаці лишалось або змиритись за своєю важкою долею та терпіти ту дурню, яку він говорив та робив, або прилаштовуватись і хитрістю підштовхувати його до правильного рішення.

Справжній Ауреліано, звісно ж, виявився набагато розважливішим та мудрішим правителем. Я звикла до того, що на нього можна покластися, можна довіряти тому, що каже цей чоловік, ні про що не варто переживати…

Тож, спостерігаючи за тим, як він, знаходячись при тямі і нібито при здоровому глузді, пропонує одній з наречених вирушити на затримання нашого Верховного Мага, я навіть задумалась, чи часом не помінявся цей Ауреліано зі своїм двійником місцями знов.

Бо склалось враження, що так!

О, так, звісно ж, Ауреліано ще не промовив ті фатальні слова вголос. Та я не сумнівалась, що зараз він промовить саме їх.

Довго чекати підтвердження своїх слів не довелось. Я долічила лише до трьох, і у мене над головою пролунав королівський голос:

– Власне, леді Александро, ви можете допомогти нам з леді Раймондою на бойовому завданні та отримати своє помилування.

Я замружилась.

Хоч би вона відмовилась! Сказала, що це не жіноча справа, що вона не готова, не вміє, не встрягатиме ні у що небезпечне…

– Я готова робити все, що ви скажете! – вигукнула леді Александра, руйнуючи рештки моїх надій на те, що таємницю та саму леді можна зберегти подалі одна від одної, ще й цілими.

– Ваша Величносте, – звернулась я до короля, власне, плекаючи надію на те, що десь там в його голові ще збереглись рештки здорового глузду, – нам би зберегти це в таємниці…

– Так, Раймондо, ти абсолютно права, – посміхнувся мені Ауреліано. – Леді Александро, ви зможете дати магічну клятву, що збережете в таємниці те, що побачите сьогодні, і, якщо спробуєте розповісти хоч комусь, цей день просто зітреться з вашої пам’яті?

Мені захотілось підійти до стіни та постукатись об неї лобом. А я, між іншим, геть не схильна до подібних проявів слабкості!

– Так, звісно. Якщо ви вважаєте, що це необхідно, я там таку клятву, – закивала Александра. – Все, що скажете, Ваша Величносте!

– Я змушена попередити, – втрутилась я у їх ласкаву розмову, – леді Александру, що все це небезпечно. Дуже. Тож, якщо вона не має відповідної підготовки, то нам краще б вирушити вдвох з Його Величністю.

– У мене гарна підготовка! – гордо озвалась дівчина. – Крім того, моє життя – це лише життя родовитої леді. А Його Величність не має права опинятись в небезпеці, адже він наш король, він – понад усе!

Знайома клятва вірності. Леді Кейлен, бабуся леді Александри, була однією з найвидатніших чаклунок свого часу. Попри те, що зараз вона потрапила в опалу, її міць та могутність – все ще предмет для історій, які переказують один одному молоді маги. Звісно, ось це святе «Деллей понад усе» жило і в моїй свідомості. Я особисто знала леді Кейлен, хай це й не можна було назвати близькими стосунками, та розуміла, що їй можна довіряти.

Питання тільки в тому, чи дійсно достойна довіри її онука, чи зможе вона, навіть якщо не зрадить, витримати магічний натиск Верховного? Так, я сама вболівала за те, щоб взяти когось нам у підмогу, а тепер, як дійшло до діла, намагалась позбутись від зайвого супроводу. Нелогічно? Поза всякими сумнівами. Але захищати Александру в разі чого буде нікому!

– Я думаю, якщо вже леді так хоче нам допомогти і прагне стати бойовим магом, було б доречно спробувати довіритися їй, – заговорив король тоном, що не приймає жодних заперечень. – Але спочатку – клятва. Леді Александро, ви готова її дати?

Вона не просто була готова, де там! Дівчина підскочила до короля, притиснула долоню до серця та видихнула необхідні слова магічної формули вірності. Магією від неї війнуло на кілька метрів, я аж відчула гіркий присмак у роті, характерний від зіткнення з бойовими заклинаннями. Сама Александра наче візуально змінилася, витягнулася в струнку, дивилась віддано та спокійно, просто в очі королю. Вигляд у неї був хай збентежений, та водночас повний впевненості в тому, що вона чинить правильно.

Мені аж стало трохи незручно. Звісно, втручатись я не стала, не можна перебивати людину в процесі дачі клятви, проте захотілось кудись вбік відступити, аби уникнути безпосереднього контакту.

Дещо дивне відчуття, якщо чесно, але яке є, таке є.

– Ваша Величносте, – заговорила Александра, коли дала вже клятву, – я у повному вашому розпорядженні. Наказуйте, зроблю все, що маю.

– Що ж, леді, – здається, Ауреліано сам відчував себе трохи незручно через те, куди ми зараз рушали. – Попереджаю, що навіть якщо ви відмовитесь брати участь в операції, то клятва продовжить діяти. Розповісти про те, куди ми з Раймондою рушаємо, у вас не буде змоги.

– Я все розумію, Ваша Величносте.

– Що ж, чудово, – кивнув король. – В такому разі, не бачу сенсу робити з цього секрет і далі. Ми відправляємось брати в полон Верховного Мага Деллею.