Розділ одинадцятий. Раймонда

Я знала, що відбір наречених не додає вільного часу королівським радникам, але сподівалась все-таки, що він не поглинатиме стільки моїх сил. На жаль, всі мої сподівання полетіли кудись у Безодню. Зранку я вже встигла дізнатись про три дівочі істерики, застала дві з них, оголосила, що по обіді планую зустріч з усіма, хто не вирушив сьогодні на побачення до короля, а тоді зачинилась у себе в кабінеті і спробувала зосередитись на справах більш важливих, аніж капризи зграйки дівчат, у яких нема ані сорому, ані совісті.

На жаль, зосередитись вийшло геть не так просто, як я сподівалась. За годину розібравши  в два рази менше папірців, аніж я очікувала, я змирилась з думкою, що спати сьогодні теж буду менше, аніж потрібно, і потягнулась до записів щодо столичних сиротинців.

Доля дітей-безбатченків мене очевидно хвилювала. Сироти в Деллеї, на жаль, не рідкісна історія, і при тому закон їх майже не захищає. Для того, щоб пропхати хоч якісь крихітні зміни до кодексу, доводиться чимало постаратись, і я, якщо чесно, іноді навіть думала, що місцева аристократія має до тих бідних сиріт щось особисте. Інакше я не могла пояснити, чому саме вони з такою баранячою впертістю відкидали будь-які ідеї, що мали би покращити чуже життя. Що за дурнуватий снобізм?..

На жаль, відповіді на моє питання ніхто мені дати не міг, так само які підказати, як саме я могла б полегшити собі життя та пришвидшити реформи. Отже, доводилось терпіти те, що є.

Зітхнувши та приготувавшись подумки до чергового неприємного раунду, я взялась переглядати папери щодо нового законопроекту про фінансування сиротинців. Тільки-но озброїлась пером, аби внести свої чергові корективи, як у двері постукали.

– Я ж сказала, щоб мене не турбували! – не відриваючись від вивчення робочих паперів, озвалась я. – Зайнята! Що не ясно?

– І мені теж турбувати не можна?

Я ледь не підскочила на місці, швиденько підвела погляд і розпливлась у усмішці. На порозі стояла Оксана. На руках у неї сиділа Доротея, загорнута у пухову ковдру.

– Оксано! – радісно вигукнула я. – Як добре, що ти прийшла! Ні, тобі – завжди можна мене турбувати, у будь-якій ситуації. Проходь скоріше… Яким вітром тебе до мене занесло? Зазвичай ти до мене не навідуєшся зовсім.

– Та от скучила, – пояснила подруга, прослизаючи до кабінету. – І Доротея вирішила, що ми маємо допомогти тобі з відбором. Так, Теє?

– Звісно! – заявила кішка. – Бо хто ж знає, яка др-р-ружина потр-р-рібна Аур-р-реліано, краще за мене?

– Думаю, ніхто, – щиро озвалась я.

Було б дивно, якби хтось знав! Адже Доротея – не просто балакуча кішка. Це душа покійної першої дружини короля Ауреліано, що поселилась в котячому тілі. Звісно, Доротея давно вже асоціювала себе з новим тілом та новим життям, проте все одно знала про Ауреліано в рази більше за будь-кого іншого.

Я до кішки мала винятково теплі почуття та вважала, що вона заслуговувала всього найкращого, що ми лише матимемо змогу їй надати. Звісно, відмовлятись від допомоги Теї та Оксани на моєму місці стала б лише якась навіжена!

Оксана всілась у гостьове крісло та вмостила у себе на колінах Доротею. Разом вони виглядали вельми гармонійно, Доротея хіба що не муркотіла, так раділа ласкавим погладжуванням вздовж шерсті.

– Отже, – промовила моя подруга, чухаючи кішку за вухом, – я так розумію, ведення відбору тобі не приносить жодної радості.

– Анітрохи, – зізналась я. – Якщо чесно, я дивлюсь на них і думаю… Я б повиганяла всіх, але ж ці непрості рішення має приймати Його Величність. Я навіть не можу відгородити Ауреліано від особливо нахабних дівуль, а їх тут, повір мені, вистачає!

– Вірю. Між іншим, я проходила через все те саме, а потім дуже вдало вийшла заміж, – Оксана весело підморгнула мені. – Тож прекрасно знаю, як хочеться одним махом відправити всіх, хто стоїть між тобою та твоїм коханим чоловіком, геть…

– Деллей понад усе, – швидко озвалась я. – І Ауреліано не мій коханий чоловік!

– Ага, – хором відповіли Оксана і Доротея.

– Він тебе зовсім не цікавить, – доповнила кішка.

– Аж ніяк, – кивнула Оксана.

Я стрімко зашарілась.

– Ну от нащо ви так? Ауреліано дійсно дуже привабливий чоловік, я відчуваю до нього цікавість, але… Я не маю права бути з ним разом, і мені це прекрасно відомо. Тож не бачу сенсу виступати проти долі та впиратись у тому, на що ніяк не можу вплинути. Йому потрібна нормальна наречена, а не така, як я.

– Знаю, що переконувати тебе в тому, що ти теж більш ніж нормальна, то справа, геть позбавлена сенсу, – Оксана закотила очі. – Та я не розумію, з чого ти взяла, що ніяк не можеш повпливати на те, як іде відбір.

– І як же я, цікаво, можу на це вплинути?

– Між іншим, ти можеш сама відправляти геть наречених, які тобі не подобаються… – Оксана перехопила мій погляд. – Гаразд, всіх – не можеш. Проте якщо ти просто зараз проведеш для них якесь випробування без участі в тому короля, переконана, він зовсім не образиться. Ба більше, він тобі подякує! Зрадіє, що тих панянок довкола нього поменшало… То що думаєш?

Я замислено подивилась на лист паперу.

– А я поки що спробую відкоригувати твій законопроект, – не відставала від мене Оксана. – Адже це про дітей. Я люблю дітей, ти ж знаєш! То що? Довіриш мені?