Розділ десятий. Ауреліано

Камердинер вклонився за сьогоднішній ранок уже раз, напевне, десятий, а тоді примостив біля мого ліжка уже третю корзинку з квітами. Я скептично подивився на зрізані рослини, згадав чудову традицію з іншого світу – дарувати не тільки зрізані, вбиті рослини, а й вазони в горщику, – і поцікавився:

– А це хто прислав?

– Лорд Фйорі, Ваша Величносте, – камердинер повторив свій уклін. – І просив на словах передати свої глибокі вибачення та безкрайню вдячність за вашу реакцію на його раптові почуття до леді Вайолет.

– Я чую цю фразу уже втретє, – нагадав я камердинерові.

– Пробачте, Ваша Величносте, але мені передали ще дві корзинки з такими словами. Мені їх заносити чи не варто?..

Я ледь стримався, аби не загарчати. Міністрові Фйорі нема чим зайнятись, то він мені квіти вдячності шле!

– Не варто, – прийняв рішення я. – Один з букетів принесіть леді Раймонді, будь ласка. Скажіть, що то від мене. А другий відправте леді Ксані де Моро та передайте мої найщиріші вітання.

– Буде зроблено, Ваша Величносте…

– І кланятись мені більше не треба!

Камердинер застиг, мов я щойно змусив його проковтнути величезну палицю, та доклав максимальних зусиль, аби схилити голову у кивку, повному згоди. Вигляд у нього був, треба сказати, дещо напружений.

Що й сказати, мені теж спочатку важко жилось у світі, де я був не Його Величністю, а «гей ти, там, за камерою, ходи-но сюди». Але ж нічого! Звик. І зрозумів, що світ рівних можливостей мені подобається дещо більше. Звісно, на основі аристократичної структури його так одразу не зведеш. Та й демократичне суспільство, в якому я прожив п’ятнадцять років, було не таким вже й рівним. Це, власне, неможливо!.. Але деякі рамки можна все-таки спростити, прибрати, зробити доступнішим кар’єрне зростання…Принаймні, позбутись тридцятиразових поклонів можна! Вони забирають купу часу та не приносять жодної користі, хіба що тішать короля.

Так от, мене – не тішать.

Дочекавшись, доки камердинер нарешті покине мою спальню, я відкинув вбік ковдру, виліз з ліжка та рушив до вішака, на якому вже було заготовлене сьогоднішнє вбрання. Передбачалось, що я зараз сяду у крісельце та терпляче спостерігатиму за тим, як мене вдягають слуги, але я вважав, що це трохи занадто. Можна дозволити королю хоч крапельку самостійності!

Окрім того, оті панчохи, які мені пропонується вдягнути, я носити наміру не маю…

Позбувшись панчіх та вбравшись приблизно так, як зазвичай вдома вдягався мій маршал, Даміано – тобто, порушивши всі на світі правила королівського етикету і проігнорувавши як мінімум десяток елементів одягу, – я навіть відчув, як покращується у мене настрій. Лишалось тільки причесатись та привести до ладу бороду.

– Ваша Величносте! – долинув з-за спини зойк мого камердинера. – Що це ви робите?

Я опустив руки, дозволяючи магічній бритві і далі кружляти довкола мого обличчя, і промовив:

– Рівняю бороду, а що?

– Але ж ми для цього тримаємо сімох спеціалістів! Вони мусять щоранку рівняти волосинки на вашій бороді!

Може, мені її зовсім зголити, і тоді від мене відчепляться? Треба спитати Раймонду, чи їй до смаку безбороді чоловіки, бо мене той кущ і методи догляду за ним починають дратувати.

– Сім спеціалістів можуть зайнятись чимось більш корисним. У мене для таких справ є моя магія.

– Ваша Величносте, але ж ви знову вдяглись не за етикетом!

Я відвернувся від дзеркала, зиркнув на камердинера та ласкаво поцікавився:

– Що вище, король чи етикет?

– В-в-в…

– Відповідайте чітко на поставлене питання.

– К-к-король, – пролопотів чоловік. – Але я лише…

– Я ні в чому вас не звинувачую, мій любий, – всміхнувся я. – Просто нагадую, що якщо король хоче змінити правила етикету, то він іде і змінює правила етикету. Отже, я вже півроку говорю вам, що маю бажання вдягатись та приводити себе до ладу самотужки. Ви бажаєте, щоб я особисто знайшов кожному з десятка спеціалістів-помічників роботу? То я знайду.

Камердинер посірів. Певне, він на якусь не ту роботу подумав, бо радості на чоловічому обличчі не було геть близько. Та я зараз, власне, теж не випромінював беззаперечне щастя, бо в голові, мов на зло, крутилась згадка про побачення.

– На сьогоднішній ранок що у мене заплановано? – уточнив я про всяк випадок.

– Зустріч з нареченими, Ва… – камердинер перехопив мій важкий погляд та клацнув зубами, вирішивши не продовжувати церемоніальну фразу.

– А ще?

– Більше нічого.

– І нікому з міністрів не треба терміново приділити увагу? Вирішити якусь важливу державну справу? Нічого такого?

– Ні. Тільки зустріч з нареченими.

– Гаразд,– приречено зітхнув я. – Зустріч то зустріч…

Сам захотів відбір – сам тепер маю розгрібати. Хоч би воно допомогло так, як я планував…

Зустріч з нареченими була призначена в зимовому саду. Колись його заклав ще мій прадід у подарунок молодшій доньці, що дуже любила квіти і не хотіла прощатись з ними ані на мить. За традицією сюди звозили найдивовижніші екземпляри з усього світу. Магія життя, характерна королівському роду, добре взаємодіяла з рослинами, тож прадідові чари, підживлювані з покоління в покоління, дозволили перетворити зимовий сад на справжній райський куточок.