Розділ дев'ятий. Раймонда

На черговому засіданні кабінету міністрів Джузеппе Гуерра дивився на мене так, мов намагався спопелити поглядом. Я відповіла йому ввічливою усмішкою та зробила вигляд, ніби зовсім не помітила ті потуги подумки мене проклясти. В цілому, настрій чоловіка був більш ніж зрозумілим, мені теж хотілось когось прибити, коли мені на голову звалили двадцять дівчат. Ну, гаразд, вже вісімнадцять.

Більш ніж тиждень наречені обживались у палаці, працювали з міністрами, до яких їх приставили, а найголовніше, майже не попадались мені на очі та були достатньо зайняті, аби не сваритись між собою. Я ж займалась роботою. Встигла підготувати кілька важливих звітів для короля, запропонувати йому новий формат розподілу бюджетних коштів та попросила звернути увагу на зернові запити.

Вперта аграрна політика Деллею мене дратувала. Надлишки зерна категорично відмовлялись продавати у країни, що того потребували, за зниженою ціною. Результат – у нас склади, забиті тонами пшениці, яка от-от згниє, а там – голодні люди. Одностайність в цьому питанні просто вражала. Варто було мені тільки заїкнутись про те, що зниження ціни може бути вигідне нам, як продавцеві, як я одразу слухала обурені вигуки міністрів, а зрештою ще й отримувала від деяких з них звинувачення, що я, мовляв, просто шпигунка, яка намагається допомогти своїй країні за рахунок Деллею.

Якій такій своїй?.. Я все життя прожила у Деллеї, це моя батьківщина. І… Одразу ж згадувались братові відверті натяки на те, що мені тут не місце, треба триматись віддалік, якщо я не хочу, аби кожен зрозумів, хто я насправді.

Найгидкіше те, що я й сама цього зовсім не знала. Хто я? Громадянка Деллею, королівська радниця, маркіза – і все це, виявляється, якась фальш, вигадана легенда, вибудувана довкола мене з самого народження мамою та батьком?..

І зруйнована братом.

Коли повернувся справжній Ауреліано, мені перестало бути так страшно. Я розуміла, принаймні, що країну він в плачевному стані не залишить. А буду я поруч чи ні – то вже діло десяте. Тож цей тиждень я витратила на те, аби описати королю перспективи вдалої співпраці з іноземними країнами. І натякнула міністру аграрної політики, що йому пора б подивитись у цей бік та представити один з тих проектів, що він так довго приховував від власного керівництва. Бо ж коли, як не зараз?

Джузеппе Гуерра явно нічого не знав про мої зернові плани. Уже те, що я посміла скинути на нього проведення такого важливого випробування для наречених, розлютило чоловіка до такої міри, що він ледь іскри з очей не пускав.

Коли я прийшла до великої зали, де ми всі повинні були зібратись за довжелезним столом та обговорити одночасно і бюджет, і випробування відбору, Гуерра вже був на місці. Він кинув на мене сердитий погляд, але встав, вклонився і навіть поцілував руку.

– Ви сьогодні надзвичайно гарно виглядаєте, леді Раймондо, – зронив він. – Не очікував побачити вас у сукні.

Можна подумати, я справді ніколи їх не носила! Та ж ні. В Деллеї, яка б самостійна ти не була, сукню маєш вдягнути – правила етикету не дозволять втекти від цього неприємного обов’язку.

Я не почувалась сьогодні гарною. Власне, в звичному вбранні мені було якось простіше. Корсет стискав ребра, серце нило немов в передчутті чогось дуже поганого, а важка спідниця прибивала до землі. В такому не побігаєш. Звісно, мені, королівській радниці, наче й не треба бігати посеред випробування наречених, але хто його зна, які ще виклики кидатиме сучасність…

– Дякую, – зронила я, – приємно чути комплімент від вас, лорде Гуерро… А ось ви чомусь здаєтесь мені засмученим. Невже випробування наречених так сильно втомило вас?

– Ну що ви, – Джузеппе через силу витиснув з себе погану подобу усмішки. – Це прекрасне дійство, ясна річ, геть не викликає у мене втоми. Я з задоволенням спостерігав за тим, як поводились учасниці відбору, і навіть сам взяв собі двох помічниць, леді Джозіану та леді Бріану. Звісно, вони не змогли запропонувати нічого суттєвого… Але ж від них цього і не вимагалось. Вони ж жінки.

В болотистих очах Джузеппе промайнуло відверте презирство. Жінки, так. Просто ляльки, яких можна зачинити вдома та радіти щоразу, повертаючись туди, дивитись, як вони виконують накази… Гуерра ставився так до всіх. Я не сумнівалась, що він не зробить виняток навіть для королеви, як не зробив одного разу його для мене.

– Рада чути, що ви так старанно реалізуєте власну ідею, – тим не менш, підтримала я цю гру у показову ввічливість. – Його Величність буде радий чути ваші детальні коментарі з приводу відбору.

– Так, але я дуже сподіваюсь, що Його Величність також зверне увагу на бюджет. Ми поступово переходимо всі розумні межі у його затвердженні і повинні нарешті підписати документи, якщо не хочемо мати проблеми у новому фінансовому році.

– Так, ви абсолютно праві, лорде Гуерро. Шкода, що я геть не маю впливу на Його Величність та не можу підштовхнути його до більш швидкого розглядання даного питання.

Якби Гуерра мав сильний магічний дар, довкола нього зараз точно спалахнула би магія. Я побачила, як кров вдарила чоловікові у голову. Стрімко почервоніли щоки, руки стиснулись в кулаки. Він дивився на мене з відбірною ненавистю.

– Мені здавалось, – прошипів він, – Його Величність завжди поважав вашу думку, леді Раймондо. Хіба ні?

– Тільки коли вона збігалась з його власною, – ласкаво відповіла я. – Тож щодо бюджету я не маю можливості переконати короля ні в чому… Добре, що від мене це і не вимагається. А зараз, дозвольте, я перейду до свого місця. Мушу бути поруч з Його Величністю на відборі.