Розділ восьмий. Ауреліано

Останнім, кого я чекав побачити у Раймонди в кабінеті, був Джузеппе Гуерра, хай йому грець. Мені здавалось, що прем’єр-міністр викликав у моєї радниці винятково глухе роздратування, і вона ледь-ледь терпіла його присутність. Тож першим моїм бажанням, коли я тільки-но побачив їх наодинці, було влаштувати геть необгрунтовану сцену ревнощів.

Потім я згадав, що взагалі-то прем’єр-міністр та королівська радниця справді мають про що поговорити, і мова йде зовсім не про такі серйозні справи, як кохання. Після цього мені в голову прийшла світла думка, що Гуерра приперся через бюджет, який так наполегливо хоче проштовхнути, і стало зовсім добре.

От тільки Раймонда так прямо і не сказала, що саме від неї хотів прем’єр-міністр. Приховувала від мене якусь таємницю чи просто грає у власні політичні ігри? Поки що невідомо. Я довіряв дівчині, але відчував, що між нами лежить щось…

Незрозуміле.

Тож зробив вигляд, ніби повністю повірив у ту казочку про випробування на відбір, тим паче, воно справді було непоганим і дозволяло позбутись кількох наречених, та вирушив до себе. Ну, як вирушив… Зайшов за кут і дочекався, доки Гуерра покине кабінет Раймонди.

Це сталось хвилин за п’ять, і Джузеппе був таким злим, мов за ним чорти гналися та шепотіли на вухо про його потенційну невдачу. Що ж, я вирішив, що це досить позитивний ефект від зустрічі, всміхнувся та  справді рушив до себе, в куди більш піднесеному настрої.

Подальший день пройшов весь в роботі. Мені довелось таки зайнятись власними нареченими на відборі, принаймні, відправити кожну з них до чергового міністра та запевнити, що їх розум – це справді дуже важливо. Більшість учасниць відбору дивились на мене так сердито, мов збиралась просто зараз проявити всю міць своєї магії та просто там і підпалити, але я ігнорував їх невдоволення зі щасливою усмішкою на вустах. Ну, хай побурчать, нічого їм через те не станеться.

Ми досі не познайомились близько, з половиною я не розмовляв особисто і не хотів цього робити. Зрештою, я жодну з кандидаток не бачив в якості своєї нареченої. Раймонда…

Буде ідеальною королевою, і крапка. А мені треба терміново дізнатись, чому саме вона відмовляється так вперто. Хай пояснить своєму королю!

Можливо, її постійні відмови і образили б, відігнали б мене, якби це сталось до мого перенесення в інший світ. Тоді я був гордовитим, іноді навіть надміру, трохи пихатим… Таким, як і більшість вельмож, з якими мав справу. Королі не навчаються спілкуватись з нормальними людьми, не приймають відмов та звикли відчувати себе обраними.

Але з того часу багато води натекло. Я звик до світу, в якому найбільшою проблемою, що може виникнути після сварки з начальством, є звільнення, а не відрубування голови. Тож, слухаючи раз за разом Раймондине «ні», я поступово приходив до висновку, що тут щось не так.

Вона не хотіла відмовляти. Я ж по очах це бачив! Вона кожного разу відповідала відмовою все швидше і швидше, не задумуючись, немов боялась, що мені аж надто легко вдасться її говорити, якщо вона дозволить собі хоч якийсь короткий сумнів, хоча б імітацію роздумів.

Нам треба було поговорити. Відверто. Але це дуже погано робити у її кабінеті, особливо зі всілякими зайвими свідками. Та й навіть коли там нікого не буде, це дерево…

Воно аж надто живим стало після того, як вмерло! Тож краще я скористаюсь знайомим мені ходом та завітаю до Раймонди у спальню.

Це, ясна річ, було непристойно. Але ж я чесно збираюсь взяти її за дружину, чи не так? Тож… Нічого страшного. Тим паче, до себе в кімнату Раймонда майже нікого не пускала, вона навіть слуг не бажала поруч з собою бачити, вважала це зайвим.

Я дочекався, доки звечоріє, а тоді обережно пройшов потаємним ходом та зазирнув до Раймонди. Ну, точніше, вийшов у шафу, а звідти вже виглянув до кімнати. Вона була порожньою. Дарма, що робочий час уже давно скінчився, моя радниця до себе не поспішала.

І де її носить?

Я збирався вийти та посидіти, наприклад, у кріслі, та двері відчинились, і до кімнати зазирнула служниця. Я чудом встиг пірнути назад до шафи та прикрити дверцята за собою. Крізь щілину було видно, як дівчина крутиться кімнатою, стирає пил з поверхонь, а потім підходить до ліжка Раймонди та щось пхає під подушку.

А це ще що таке?!

Дівчина поправила постіль та знов взялась приводити все до ладу. Тим часом двері відчинились, і до кімнати зайшла вже її власниця. Виглядала Раймонда втомленою та сумною. Вона привіталась зі служницею, відмовилась від вечері та сказала:

– Допоможи мені перевдягнутись, я хочу одразу ж лягти спати.

– Так, моя леді, – покірно кивнула дівчина.

Я лишився сидіти у шафі. Визирнути зараз і сказати про предмет під подушкою? Так, можна. Але як я потім припиню чутки, що розповзатимуться палацом? Король сидить в шафі у власної радниці! Звісно, можна стерти дівчині спогади, але чи варто нам так одразу її викривати?..

Щось мені підказувало, що ні.

Тож я спостерігав, треба сказати, не без задоволення, за тим, як служниця допомагає Раймонді знімати незручну сукню, а тоді зав’язує шнурки її тонкої нічної сорочки. Дівчина хотіла занести сукню до шафи – а я, надто захоплений спогляданням, навіть забув сховатись назад у потаємний хід, – але Раймонда похитала головою, жестом відпустила її геть і сама відчинила шафу якраз в ту мить, коли за служницею закрились двері.