Розділ шостий. Ауреліано

Вчорашнє розселення наречених ледь не коштувало мені останніх нервів. Доки я жив в паралельному світі, то встиг на власній шкурі відчути, що таке організація подібних відборів. Принаймні, вважав, що щось у цьому розумію. Адже я був одним з власників телеканалу, сам підписував фінансування, брав участь у виборі головного героя! От тільки сам я головним героєм не був, і це, певне, таки робило різницю. Тому що я й не підозрював навіть, наскільки багато може впасти на людину проблем, якщо вона змушена знаходитись на подібному заході в якості нареченого.

Кожна з наречених вважала за потрібне кокетувати зі мною. Якщо врахувати те, що ставився я до них не сказати що дуже позитивно, то це додавало вельми мало щастя.

Раймонда також почувалась невпевнено. На дівчат вона дивилась дещо невдоволено, прискіпливо, немов мимоволі позначала їх як недостойних, і я міг зрозуміти дівчину – зрештою, жодна з наречених не виділялась на фоні моєї радниці. Ще б Раймонда носом не крутила і сказала мені своє «так», було б взагалі ідеально. Але ж вона не захотіла.

Діставшись до ліжка, я тільки й встиг, що накласти захисне заклинання на двері – після того досвіду з медальйоном ризикувати не хотілось, – а тоді провалився у сон. Навіть не встиг по колу разів зо десять прокрутити думки про Верховного Мага. Цікаво, живий він чи ні?..

Прокинувся я від гучного дзенькоту. Бахкало так, немов хтось стріляв по вікнах. Я різко скочив з ліжка, швиденько натягнув штани, сорочку, кинувся на пошуки тривожної валізки…

А тоді завмер.

– Дідько, – вилаявся я. – Ото вже… Життєвий досвід.

Я не бачив війну у Деллеї, бо в цей час знаходився у іншому світі. Але, певне, кожному з нас судилось пережити власне страхіття. Я пам’ятав кулеметні черги та виття повітряної тривоги, ночі у метро, тривожні валізки, тобто рюкзаки, в які треба було упхати все та навіть більше. Більш за все тоді я жалкував, що не маю доступу до магії. Вона могла б зробити легшим і бій за Вітчизну, і порятунок постраждалих. Тут, у себе вдома, я міг наповнити людину енергією життя та запустити процес регенерації. А там був лише телевізійником без медичної освіти та з наслідками серйозної травми, з якою навіть бігати швидко не можна, якщо не хочеш втратити свідомість від раптового головного болю.

Аби позбутись дурних спогадів, що зараз стугоніли у скронях, прориваючись крізь туман у моїй голові, довелось зупинитись на кілька секунд, шумно вдихнути повітря, нагадати собі про те, що я вдома, у Деллеї, маг, у мене більше нема фізичних обмежень, бо це тіло ніяк не травмувалось. Я можу бігати, можу чаклувати, а ще я король, і зараз у мене в спальні щось дзенькотить так, що аж вуха закладає. І треба знайти в першу чергу джерело звуку.

Поступово заспокоївшись, я роззирнувся та зрозумів, що це так виє моє закляття. Знімати я його не став, лише скрутив магією звук до мінімуму, а тоді обережно відчинив двері.

– О, пане міністре! – вигукнув я, коли, задерши голову, нарешті побачив під стелею лорда Альбіно Казіні, мого міністра соціальної політики. – А що це ви тут робите? З якого то переляку ви вирішили навідати мене так рано?

– Ваша Величносте! – Альбіно спробував прийняти позу, яка хоч трошки здалась би пристойною.

Вийшло у нього не дуже. Розшитий золотом камзол задерся, демонструючи чимале пузце Альбіно, а перука збилась набік, демонструючи кругленьку лисину.

– Та я в курсі, що я Ваша Величність, – уїдливо промовив я, – ви дайте мені відповідь на моє питання. Що ви тут забули в таку рань?

– Ваша Величносте, – забелькотів Казіні, – я лише виконую наказ прем’єр-міністра…

– А з яких то пір лорд Гуерра визначає, коли саме королям потрібно прокидатись та починати займатись роботою?

– Ми зовсім не хотіли вам заважати! – поспішив якось трошечки нещиро запевнити мене Казіні. – Я лише… Лише прибув зазначити, що ми вже зібрались у нарадчій кімнаті…

– Нащо? – уточнив я.

– Підписувати бюджет…

– Он воно що, – я примружився. – Так-так. Ви зібрались підписувати бюджет без схвалення короля?

Напевне, якби Казіні зараз стояв ногами на землі, то він би зараз зблід. Адже король, який задає питання таким тоном – це недобрий знак! Проте завдяки заклинанню Альбіно висів догори ногами, і щоки у нього були просто-таки бурячкові. Жодних шансів збліднути та видати своїм обличчям те, що він налякався.

Я вперся плечем в одвірок, схрестив руки на грудях та продовжив свердлити міністра соціальної політики поглядом. Той знов засіпався, виражаючи максимальну незгоду з моїми діями, можливо, на його думку навіть протиправними, а тоді пробелькотів:

– Ваша Величносте, звісно ж, ми не могли нічого затвердити без вас! Проте нам відомо, наскільки ви любите провести ранок наодинці… Медитуючи…

Сплячи, давайте вже дивитись правді в очі. Насправді я сонею не був, а от мій попередник, фальшивий король, частенько хропів на нарадах, а вставав десь о другій годині дня. Зрештою, я підозрював, що така абсолютна відсутність активності з його боку була викликана не тільки надзвичайною власною лінню, а й тим, що чоловіка чимось труїли та пригнічували його розумову активність.

– Тож, – продовжив Альбіно улесливим тоном, що виходив в нього на диво добре, як для людини, що висить під стелею, – я думав, що, можливо, попрошу у Вашої Величності один-єдиний підпис і більше не турбуватиму аж до наступного року…