Розділ п'ятий. Раймонда

Все, що я встигла – це передати список затверджених Його Величністю наречених одному з магів-помічників, аби він зайнявся організацією запрошення наречених. Після цього ми з Даміано обговорили військовий бюджет, щоправда, в такому темпі, що було очевидно: ані він, ані я не сумнівались, що в паперах все прописано правильно, і перевіряти їх по десятому колу не збирались. Ми з Даміано співпрацювали вже давно, і за весь цей час навчились довіряти один одному. Принаймні, Перший Маршал був єдиним, кому я могла довірити всі свої біди…

Потім Даміано пішов. Власне, я відчула порив попросити його лишитись, хоча б до того моменту, як Ауреліано повернеться від Рікардо та повідомить результат свого допиту, але… У Дамі зараз сталась неочікувана, але дуже щаслива подія, звісно ж, йому треба бути поруч з вагітною дружиною. А я – доросла дівчинка і здатна заспокоїти себе сама.

Принаймні, так я переконувала себе, доки складала папери у стос і зиркала на дерево. Воно поводилось спокійно, більше до документів свої гілки не тягнуло, але зараз ніби відчуло на собі мій погляд і тихенько зашурхотіло.

– Ну що, – звернулась я до нього, – ти таке саме шалено небезпечне, як і раніше?

Дерево розвело гілками.

Ланцюг Даміано зняв, сказавши, що в цьому тепер нема жодного сенсу. Рослина більше не повинна нападати. Що ж, вона і не нападала, але поводилась, скажемо чесно, трошки дивно.

– Можливо, – я підступила до неї ближче, – ми з тобою навіть подружимось? Бо мені зазвичай навіть поговорити ні з ким. Не короля ж постійно смикати…

Дерево запитально вигнуло гілку.

– Чому не Його Величність? Бо в нього і так вистачає проблем, – зітхнула я. – Та й хто я йому така? Просто радниця, не більше. Він кличе мене заміж, але це лише тому, що він не все про мене знає. А якби дізнався, то вказав би на двері і звелів не перетинати поріг палацу. Навіть якби сам того не хотів! Думаєш, ні? – я побачила, як дерево якось підозріло заворушило гілками. – Закони є закони. Якщо мій брат розпускатиме язик, то не світить мені ані кар’єра радниці, ані час поруч з Ауреліано, і навіть те, що я…

Я затнулась. Говорити про свої можливі почуття до короля не хотілось.

Він вразив мене з першого погляду. Ну тобто, я дивилась на це обличчя багато разів, багато днів поспіль, і воно не викликало у мене жодних бажань. Просто гарний чоловік, але важливе те, що всередині! А потім фальшивий Ауреліано змінився справжнім, і я з першого погляду зрозуміла, що він вже зовсім не той, ким був раніше. В цьому чоловікові відчувався стержень, надзвичайна сила та мудрість. Хай втомлений, позбавлений можливості чотирнадцять років навіть хоч щось дізнаватись про рідний світ, з зіпсованою через свого попередника репутацією, він все одно був справжнім королем. І людиною, на яку можна покластись у будь-якій ситуації.

Я б і далі тонула в думках, аж раптом щось тверде торкнулось моєї талії та потягнуло мене вперед. Відкривши очі, я побачила, як дерево міцно обіймає мене своїми гілочками. Ну, спочатку подумала, що воно хоче мене задушити, сіпнулась, а тоді підкорилась і зробила крок уперед, обхопила руками стовбур. Гілочки опустились мені на плечі, листям деревце погладжувало мене по голові.

– Дякую, – прошепотіла я. – Ти просто чудове.

– А коли я намагаюсь так тебе обійняти, Раймондо, ти розповідаєш мені, що це непристойно!

Я підскочила на місці і взялась швиденько виплутуватись з гілок.

– Ваша Величносте! – хвилин за п’ять мені вдалось-таки обернутись до нього. – Ви… Ви що тут робите? Як ви тут опинилися? Рікардо… Що з Рікардо?

Задавши останнє питання, я придивилась до короля. Ауреліано виглядав спокійним, отже, були шанси, що його зять тут ні до чого.

– Це справді була його енергія, – пояснив Його Величність, відповідаючи на мій схвильований запитальний погляд. – Наш Верховний Маг навчав Рікардо робити артефакти, причому такі, щоб можна було розділяти заклинача та того, хто підпитує предмет енергією. Техніка дуже корисна… І знайома нам від нашого дорогого друга Дієго. Пам’ятаєш кристал?

Я здригнулась. Так, звісно ж, кристал я пам’ятала, Таку техніку магії використовував наш головний противник, винуватець того, що Ауреліано провів чотирнадцять років у іншому світі. Але зараз цей чоловік, повністю позбавлений магії, сидів у нас в тюрмі і спілкувався з магами-дізнавачами на предмет особливостей власної діяльності.

– Ймовірніше за все, – промовив Ауреліано, – наш Верховний дуже надихнувся цією технікою та вирішив одразу ж застосувати її на практиці. Адже таким чином можна атакувати, наприклад, власного короля, притому зробивши вигляд, ніби ти тут зовсім ні до чого.

Дерево сумно опустило листочки. Я ж напружено вгляділась в обличчя Ауреліано і спитала:

– Що робити будемо тепер з цим? Ви вважаєте, що це Верховний наклав закляття, яке мало б вас перетворити на слухняного зомбі?

– Так. І замаскувати це під атаку мого зятя. Таким чином, він міг би одразу вибити Міллі з гри за трон. От тільки питання, на біса це нашому Верховному? – Ауреліано почесав потилицю. – Коротше, я думаю, ми його зараз спитаємо самостійно. Я думав піти його затримувати, але вирішив, що краще мені звернутись до тебе по допомогу, бо потім образишся, що я тебе не гукнув.

– Це ви дуже правильно подумали, Ваша Величносте, – кивнула я.