Розділ четвертий. Ауреліано

До палацу ми повернулись після обіду. На вулиці було прохолодно, але в своєму світі я звик пересуватись здебільшого пішки, в крайньому випадку на автомобілі, тож відчував ненависть до місцевих засобів пересування. Карети, коні… Ні, їздити верхи мені подобалось, зрештою, не забулось ще минуле, коли я частенько гарцював в сідлі, а от терпіти години в душних коробках без будь-якого кондиціонування та нормальної амортизації не хотілось зовсім. Тож, коли Даміано запропонував пройтись від його маєтку до палацу пішки, пройшовши таємною доріжкою, я погодився.

Раймонда теж сказала «так», недовго думаючи. Документи вона лишила у Даміано, аби він уважніше вивчив їх, підписав та завіз потім уже готовий бюджет до палацу, кучера з порожньою каретою відправила назад, а зараз йшла поруч зі мною, спираючись об мою руку. Власне, вона б цього не зробила, але дівчина була у незручних чобітках, а під ногами виявилась така склизотня, що просто страшне. Даміано ж, перехопивши мій попереджувальний погляд, просто перед носом у Раймонди демонстративно втратив рівновагу, опинився на кризі та заявив, що краще об нього не спиратись, а то ще за собою потягне. Решту шляху маршал йшов в метрі від нас, не приховуючи своєї щасливої та сяючої, мов те літнє сонце, посмішки.

– Бачу, настрій в тебе хороший, – розсміялась Раймонда. – Готуєшся стати щасливим татом, мій любий друже?

– Нема приводу іронізувати, Раймондо! – рішуче заявив Даміано. – Так, готуюсь… Нічого, я подивлюсь на тебе, коли ти носитимеш під серцем спадкоємця престолу.

У Раймонди одразу ж порожевіли щоки, причому в рази яскравіше, аніж просто від морозу.

– Його Величність, – промовила вона хрипким голосом, – звісно, робив мені пропозицію руки та серця до того, як нарешті прийняв рішення провести відбір, та, я так розумію, він вже встиг відкинути цю ідею… Правда ж, Ваша Величносте?

– Ага, – кивнув я. – Звісно ж, Раймондо. Ти з такою затятою впертістю казала мені своє «ні», що тільки глухий би міг тебе не почути!

– Як добре, що у нас король не страждає глухотою, – Даміано кинув на мене виразний погляд, але більше нічого казати не став, певне, зробив висновок, що в деяких випадках навіть дуже шанованим Першим Маршалам варто заткнутись раніше.

Раймонда, зробивши з цієї розмови певні висновки, явно збиралась вивільнити руку та рушити далі самостійно. Тим паче, вона згадала, що тільки королеві варто користуватись допомогою короля, і ніяк інакше. Що ж, на перший погляд я навіть не став сперечатись, відпустив її долоню. Раймонда поспішила на саму крижану частину дороги і вже за три секунди полетіла назад, послизнувшись.

Та я вже був тут як тут. Руки міцно стиснулись на талії радниці, і вона буквально повиснула на мені, не зумівши втримати рівновагу.

– Ох, – прошепотіла Раймонда. – Ваша Величносте, дякую… Не варто було. Ви могли б постраждати!

– Ще жоден чоловік не постраждав, рятуючи від падіння на лід красиву жінку, – завірив я її. – Навпаки. Це ж зайва можливість забути про правила пристойності.

– Наступного разу, Ваша Величносте, ловитимете ви свою дружину, – буркнула Раймонда, намагаючись вивільнитись з моїх обіймів.

– Думаю, Його Величність з цим не сперечатиметься, – гмикнув Даміано. – У нього з цього приводу досить чіткі, зрозумілі плани… Правда, Ваша Величносте?

– Звісно, – озвався я. – Маю намір одружитись і в подальшому приділяти увесь свій вільний час винятково коханій…

І цією коханою повинна стати Раймонда, навіть якщо вона зараз так активно відмовляється. Бо я не вірю, що вона так сильно не хоче наших стосунків. Справа в чомусь іншому, і проста відвертість могла б вирішити всі наші проблеми…

Якби тільки вона дозволила собі сказати ту правду, яку носить у серці.

– Нам варто поспішити, – нагадала Раймонда, – якщо ми хочемо ще встигнути подивитись на моє дерево до настання темряви.

– Це так критично? – уже діловито уточнив Даміано.

– В темряві воно поводиться дещо дивно, – кивнула моя радниця. – Адже некротична енергія набуває більшої сили.

– Так, з цим можна навіть не сперечатись, – погодився маршал. – Тоді давайте пройдемо потаємним ходом і не витрачатимемо час на всі ці коридори та повороти.

Я завжди був за те, аби використовувати всі можливості свого палацу, тож за звичкою звернув у бік одного з ходів, яким користувався більш ніж двадцять років тому, тікаючи на побачення до Теї, своєї коханої. Вона тоді кожного разу сварила мене за необачність, казала, що не має права король Деллею витрачати свій дорогоцінний час на дівчину зі збіднілого дворянського роду, а я відповідав, що ніякі людські пересуди не стануть нам на заваді.

Ми провели разом кілька щасливих років, і я не жалкував про те, що вчинив тоді так. Єдине, що досі змушувало моє серце стискатись від болю – це той факт, що Тея втратила людську подобу і ледь не загинула через чужу боротьбу за трон.

Та нічого було не змінити…

Ми пройшли крізь вузькі двері, прослизнули в палац, минули перший сегмент коридору, а тоді… З-за повороту вискочила тінь. Мене штовхнули до стіни, рука лягла кудись на нижню частину спини, а знайомий чоловічий голос у пітьмі прошепотів:

– Ну що, моя люба, може, ти мені поясниш, як довго ще він крутитиме носом від тих папірців? Чи ти не зрозуміла моє прохання з першого разу?