Розділ третій. Раймонда

Коли кількість паперів на моєму столі стала такою, що стільниця загрожувала ось-ось тріснути посередині і просто розвалитись на шматки, я зрозуміла, що далі тягнути нікуди, треба розібратись хоча б з частиною справ. Нагальних було чотири: розібратись з бюджетом на наступний рік, визначити фінансування армії, зрозуміти, хто намагався здійснити замах на короля і, нарешті, зібрати необхідну кількість наречених для Його Величності.

Напевно, багато хто б посміявся, почувши, що саме з останнім було найгірше. Я відчувала надзвичайне бажання відправити усіх цих панянок куди подалі, огородити Ауреліано кам’яною стіною і не підпускати до нього нікого зайвого. Особливо після того, як його ледь не вбили, наповнивши некротичною енергією амулет.

Прикраса зрештою просто розсипалась, перетворилась на попіл, і дізнатись, хто саме її зачаровував, тепер було неможливо. Моє нещасне деревце, що постраждало від атаки, до вечора збадьорилось, спробувало пострибати в ринці, тягнуло до мене гілки і намагалось потиснути мені горло, тобто поводилось, мов одержимий зомбі. Власне, це досить логічно, якщо врахувати, скільки магії в нього вклали, от тільки знати б, хто віддає накази…

Я потерла очі та знову глянула на нескінченні папірці. Дерево в кутку засмикалось, намагаючись підсунутись до мене ближче, і я похитала головою.

– Досить стрибати! – буркнула я на нього. – Пам’ятаю я, що тебе зачарували, ти тепер мертве і хочеш мене вбити. В тебе нічого не вийде.

Магічний ланцюг, обкручений довкола стовбура та крупних гілок, засвітився. Дерево вкотре намагалось його порвати. Зрозумівши, що це якась марна затія, воно витягнуло корінець і спробувало до мене дотягнутись.

Я зробила крок убік. Рослина, звісно ж, не мала таких органів чуття, як людина, тож орієнтувалась в просторі поганенько. Шукати мене для негайного придушення деревце не стало, зате воно вчепилось корінням за край столу, підсунулось ближче, помацало крихітною гілочкою поверхню, знайшло перо…

– Е! – обурилась я, побачивши, що дерево має намір підписати бюджет. – Куди! – я в останню мить висмикнула папірець з-під пера, тому дереву не лишилось нічого іншого, окрім як нашкрябати щось віддалено схоже на хрестик просто на поверхні столу.

Здається, це тимчасово задовільнило його амбіції, тому що після цього дерево вчепилось в підвіконня, само себе затягнуло в куток і зробило вигляд, ніби воно звичайнісінька рослина і нікому не загрожує.

Прекрасно. Просто прекрасно. Отже, цей бюджет навіть з корективами підписувати не можна, бо з ним явно щось не так… Я з сумнівом подивилась на листок паперу, намагаючись зрозуміти, що ж саме там такого накоїли панове міністри, що вони так намагались це приховати.

Бюджет був предметом щорічної боротьби, до якої я за той час, що працювала королівською радницею, вже звикла. Знову не додали на притулки та на освіту, міністр охорони здоров’я планує перенаправити кошти на якісь таємниці дослідження замість того, щоб побудувати нову лікарню, міністр зовнішніх справ запланував більше ста командировок в рік – це при тому, що кожна, за його умовами, триватиме мінімум тиждень. Цікавий же в нас рік на сто тижнів буде!

Стандартні викривлення, нічого надзвичайного. Єдине, що позитивно відрізняло цей бюджет від попередніх – розподіл кошти на агрополітику. Граф Гроссо нещодавно отримав свою посаду, приблизно за місяць до повернення нашого нормального короля, і намагався зробити хоч щось з усім тим безладом, що лишив йому попередник.

І все ж, щось тут було не так. Я відчувала, як довкола нас затягується петля інтриг. До нашого щорічного свята, що знаменувало початок нового фінансового року, лишалось не так вже й багато часу, треба стільки всього встигнути… А тут ще й король зі своїм відбором!

Не міг знайти іншу розпорядницю?!

В мене ж досвіду нуль.

– Скажи мені, деревце, – звернулась я до свого мертвого-живого саджанця, – що зараз робити?

Дерево заскрипіло.

– Почати з найпростішого, ти думаєш, аби потім на голові висіло менше задач? – припустила я.

Здається, воно погодилось, бо листями заструсило так, наче кивало.

– Що ж, не така вже й погана ідея, – всміхнулась я. – Напевне, мені варто нею скористатись. Піду до Даміано, хоча б затверджу фінансування армії.

На наше з герцогом де Моро щастя, це була процедура незалежна від решти бюджету. Даміано би явно прибив кількох міністрів, якби йому треба було з ними взаємодіяти, тож йому дали такий привілей, як можливість затверджувати все окремо.

Задоволена тим, що згадала про фінансування армії і зможу хоча б одну ношу зняти зі своєї шиї, я поспішила зібрати всі необхідні папери в папку і вже майже покинула приміщення, як раптом подумала: а у Даміано ж був відбір наречених! І таки непоганий відбір, всім при дворі сподобалось. Щоправда, одружився він зрештою на розпорядниці цього відбору, Оксані, а у мене з королем так не вийде, не маю права, але… Чому б не спробувати скористатись цим досвідом?

Оксана допоможе мені визначити наречених! Або хоча б поділиться власним досвідом і розкаже принцип, як саме їх шукати!

Я швиденько зібрала всі анкети, що мала під руками, окинула поглядом чималий стосик, яким можна було б когось прибити, якщо з усієї сили скинути цю ношу на голову, подякувала некро-деревцю за те, що подало мені таку чудесну ідею, та кинулась геть з кабінету. Здається, прийшов час навідатись в гості до Першого Маршала!