Розділ другий. Ауреліано

Судячи з вигляду мого трону, міністри думали, що на засіданні з приводу бюджету на наступний рік мені буде дуже нудно. Інакше як пояснити те, що вони притягли купу подушок, а за троном було сховано ковдру?..

Я важко зітхнув. От вже півроку як я в своєму тілі, а всі довкола так досі і не зрозуміли, що короля знову треба сприймати всерйоз.

Півтора десятки років тому мене, короля Деллею, нахабно викинули з рідного тіла. Моя дружина загинула, країна лишилась тільки у спогадах, а я прокинувся у невідомому на той час для мене місті з сильною, гучною назвою – Київ. А ось я сам не був ані сильним, ані хоча б здатним за себе постояти. Виявилось, що попередній власник впустив собі на голову відеокамеру – знав би я, що це таке! – працював він оператором на маленькому телеканалі, мав небагато грошей, ще менше впливу, і життя в нього було геть не таке, до чого я звик.

Світ, в якому нема ані краплі магії, зате купа технологій… Я прожив в ньому чотирнадцять років. Освоївся, побудував кар’єру, став управлінцем досить високого рівня, викупив частину телеканалу. Але увесь цей час я мріяв повернутись додому. Так, я знав, що не побачу більше кохану дружину, але ж у мене ще лишилась донька. Моя Мілісента, бідне дитя, що втратило і маму, і тата.

Якщо чесно, я не знав, чого чекати, якщо повернусь. Чи існує ще Деллей? Чи жива моя дитина?

Виявилось, що існує, донька – жива, а на моєму місці увесь цей час просидів якийсь безхребетний ідіот, що не розікрав країну зокрема завдяки тому, що Раймонда йому не дозволила. І тепер, хоча я знов став власником свого тіла, мені варто було подолати ще чимало переконань щодо короля, що існували у місцевих мешканців. І в першу чергу у міністрів.

Отже, пообіцявши сьогодні, що розберусь з бюджетом, доки Раймонда займатиметься відбором, я трошки погарячкував. Бо міністри всадовили мене на крісло, обклали подушками, мов хворого, що зібрався просто тут і помирати, ну, чи принаймні виспатись добряче, самі збились купкою в протилежному кінці приміщення і взялись щось дуже натхненно обговорювати.

Просто чудово.

– Панове, – гукнув я їх, – а вам не здається, що тут щось не так?

– Що, Ваша Величносте? – підняв голову той самий міністр, якого Раймонда вчора випхала за двері, аби він не застав нас вдвох. – Вам тисне подушка? Накажете принести іншу? Зараз я звелю слугам, аби вони дбайливіше намостили Вашій Величності кубельце…

Я закотив очі. Ото вже корупціонер проклятий. Говорить з королем, себто зі мною, наче з малесенькою дитиною, якій треба, кхм, кубельце.

– Міністре Скотті, – подав голос я, – не треба мостити мені, як ви щойно виразились, кубельце. Краще перемістіть своє комфортне гніздечко – так-так, я про ваш стілець, – ближче до мене та почніть доповідати про потреби системи освіти так, аби я чув це без додаткових магічних маніпуляцій.

Міністр Джанлука Скотті – ото точно, як корабель назвеш, так він і попливе, скотина він і є, – неохоче підсунувся на крок ближче. Він явно не мав бажання робити доповідь так, аби я уважно її слухав. Хоча всі панове міністри досі сумнівались у моїй здатності розуміти, про що йде мова, жоден з них не мав наміру ризикувати.

Сонний король, в якого можна вкрасти все на світі, їх влаштовував куди більше.

У власне тіло я зумів повернутись тільки тому, що вбивці моєї дружини, ті, через кого я взагалі опинився в іншому світі, вирішили провести, так би мовити, другий раунд і знищити мене остаточно. Не вийшло. Опинившись у рідному тілі і викривши змовників, я був радий, що жоден з міністрів не входив до їх числа. Та за ці півроку, що я поступово повертав собі вплив у країні, я сповна переконався в тому, що радів даремно. Не було тут геть нічого хорошого.

Вони виявились ліниві, брехливі, ще й крали, як скажені. Кабінет їх складався з прем’єра та десяти профільних міністрів, і лише одному з них я міг довіряти.

Власне, це був Даміано де Моро, Перший Маршал Деллею, якого формально також величали тут чимось схожим на міністра оборони. На відміну від політичної структури України, в якій я прожив чотирнадцять років, тут, у Деллеї, все було добре намішано і вимагало осучаснення. Але оборонну галузь я чіпати не став. Вона хоча б працює.

З іншими справа склалась набагато гірше. Мій прем’єр-міністр, Джузеппе Гуерра, вважав короля за такого собі валянка, що сидить на троні та осоловілими очима спостерігає за тим, що довкола нього відбувається. Подібне прекрасне ставлення не змогло остаточно підірвати мій авторитет лише з тієї простої причини, що Ауреліано – ну, оте попереднє, що в мені сиділо, – прийняв на роботу Раймонду.

Королівська радниця з необмеженими повноваженнями, вона стояла за статусом вище за лорда Гуерру, а отже, через її руки проходили всі документи. Міністри, а Джузеппе особливо, вважали Раймонду чи не найбільшою перешкодою в своїй антидержавній діяльності.

Але сьогодні Раймонди на засіданні не було. Лишився тільки я, а отже, не перешкода – принаймні, на думку міністрів. Те, що я вважав абсолютно інакше, їх нітрохи не хвилювало.

Скотті, відчуваючи на собі мій важкий погляд, встав зовсім поруч, відкрив свою доповідь, прокашлявся та почав зачитувати.

– Гучніше, виразніше, – підігнав його я. – І можете не оминати половину пунктів.

– Ми лише хочемо не перенапружувати вашу королівську голову… – пропищав Джанлука.