Розділ восьмий. Ауреліано

Очі пекли так, ніби в них понасипали піску. Я моргнув кілька разів, відчайдушно намагаючись прийти до тями. І якби ж мій стан був пов’язаний з тим, що мене хтось стукнув по голові чи прокляв! То ж ні. Просто я настільки засидівся за роботою, що викинув з голови будь-що, окрім триклятого документу, що я його нібито «підписав».

На перший погляд папірці, що підсунув мені Джуліано Гроссо, здавались навіть нормальними. Цікаві ідеї, впровадження нових технологій і таке інше. Я навіть відчув гордість, що призначив такого прем’єра! Та чим більше я придивлявся до того, що він мені притягнув, тем менше радів, що призначив Джуліано на цю посаду.

Навіть якщо враховувати той факт, що я в першу чергу хотів його перевірити! І підстрахувався, як міг. Джузеппе Гуерра зараз сидить за гратами за діло, але вбити мене руками Верховного Мага намагався не він. Хто?

Можливо, Джуліано Гроссо. А може, у мене є ще якісь вороги, про яких я навіть не здогадуюсь. Так чи інакше, клінічна картина зрозуміла: мій прем’єр-міністр гарно підготувався та спробував підсунути мені на підпис документ, який заганяв мене в таку собі пастку.

Ні, я не надавав йому надзвичайні повноваження, а всього лиш трохи змінював структуру фінансування. З першого погляду нічого страшного. Хіба що красти буде зручніше. Але враження у мене було таке, ніби гроші не просто потечуть в чужу кишеню, а підуть на фінансування… чого? Та хай би навіть революції!

Красти можна простіше. А ось так підставити мене, підмовити лишити свій підпис під документом, який фактично дозволяє платити гроші з бюджету незрозуміло куди! А потім виявиться, наприклад, що король спонсорував шпигунську місію в іншій країні. Чи намагався замовити вбивство когось з вельмож, ну, або навіть іншого короля.

Прекрасно, просто прекрасно.

Гарного прем’єра маю.

– Раймондо, чому в тебе нема ще одного нормального брата? – пробурмотів я собі під ніс. – Було б так добре. Бо ти ж не можеш одна прикривати собою все, а так – він би був прем’єром, ти – моєю дружиною, я – королем, і жили б ми всі довго і щасливо, а не померли б в один день десь на шибениці. От же ж… Політики! Все на світі готові зробити, аби нашкодити.

Розчарування гіркотою розтеклось у роті. Не те щоб я сподівався на те, що Джуліано Гроссо зробить з Деллею цукерочку – ні, будь-який політик той ще «кондитер», а країни-цукерки не виготовляє, а пожирає. Виняток, яким є, наприклад, Раймонда – величезна рідкість! Проте глибина задуму, що відкривався переді мною на даний момент, вражав. Адже треба було добряче підготуватись, все продумати до дрібнісіньких деталей, потім ще й реалізувати!

І це все так холоднокровно.

Я потер очі, провів долонею по столі, намагаючись знайти там графин з водою, та наткнувся долонею на щось м’яке і пухнасте. Проморгався і нарешті побачив Доротею.

– І давно ти тут сидиш?

– Та вже з годину, – озвалась кішка. – Думаю, коли ти нар-р-решті р-р-розвиснеш і пер-р-рестанеш витр-р-ріщатись на цей папір-р-рець.

– Та тут такий папірець, що на нього можна лише витріщатись, – похитав головою я. – Добре, що мені вистачило мізків нічого насправді не підписувати, а поставити петлю на Раймондині документи. Взагалі, в цій країні є хоч одна чесна людина, окрім Раймонди?

– Є! – фиркнула кішка. – Даміано, Оксана. Я! Твій зять…

– Гарний список. Уточнимо. Серед міністрів є хоч одна чесна людина?

– Аур-р-реліано, тобі сор-р-рок р-р-років, а питання такі задаєш, ніби двадцять, – фиркнула Доротея. – Ясна р-р-річ, нікого нема.

Вона зістрибнула зі столу і рушила до виходу.

– Хей! – окликнув я кішку. – Ти куди! Теє, ти… Ти ж чогось приходила. Чекай! Я що, тебе образив? Чим? Ну Теє!

– Не пер-р-реживай, – муркнула вона, зупиняючись біля стіни. – Нічим ти мене не обр-р-разив. Я лише хотіла сказати, щоб ти сьогодні був дуже уважним, бо щось у мене сер-р-рце не на місці… Хочу дещо пер-р-ревірити. Жодних швидких р-р-рішень, Аур-р-реліано, гар-р-разд?

– Гаразд, гаразд, – встиг погодитись я, перш ніж кішка пройшла крізь стіну.

Чудово. Мало мені всіх тих проблем, що попадали на голову, ще й Доротея загадками розмовляє. Невже так складно просто сказати, чого вона хоче, і не змушувати мене здогадуватись?

Хоча, про що це я. Навіть коли це була не кішка, а моя дружина Тея, вона надто полюбляла загадки, аби говорити прямо. Тож лишається довіряти інтуїції, ну, і не переживати зайвий раз через якісь дрібниці.

Тим часом в двері тихенько постукали. Раз, потім другий. Я спочатку здивувався, звірився з годинником, намагаючись зрозуміти, котра зараз година. Для міністрів пізно, слуги зазвичай просто так до короля не приходять, вони вважають, що їм не потрібні зайві проблеми.

Хто ж це міг прийти?

Довелось відривати себе від крісла і підходити до дверей. Як би я зараз не мріяв про відпочинок, все одно не міг собі дозволити комусь стирчати зовні, приваблювати зайву увагу і, можливо, плести якісь інтриги…

Та, відчинивши двері, я миттю пошкодував, що не стукнув себе ними по голові. На порозі мого кабінету стояла Раймонда.

З цією клятою роботою я геть забув про побачення! Яке сам же на сьогодні і призначив!