Розділ сьомий. Раймонда

Після випробування я відчувала таку втому, що у мене аж підкошувались ноги. Хотілося спати. Заклинання, використане проти мене, точніше, проти моїх документів, аби я програла на випробуванні, на перший погляд здавалось складним, але не таким вже й енергоємним, проте зараз, після всього, мене немов накрило хвилею надзвичайної втоми.

Хотілось піти кудись до Ауреліано, всістись йому на коліна, притиснутись до широких грудей чоловіка, закрити очі і просто розтанути в його прекрасних обіймах, насолоджуватись тим, що ми з ним разом… Надзвичайні бажання, тільки хто ж мені дасть їх виконати?

Власне, дещо підбадьорювала перспектива вечірньої зустрічі. Я все-таки виграла, тож… Маю повне право отримати все-таки бажаний приз.

Але треба того вечора дочекатись.

Зазвичай я була не з тих, хто, поснідавши, прагне відпочити перед обідом, але сьогодні не відмовилась би від кількох хвилин сну. Тож, замість того, аби проводити час з іншими нареченими та обговорювати тепер вже безбороде обличчя нашого прекрасного короля, я вирушила до своєї спальні, сіла в крісло, закрила очі і майже провалилась у дрімоту.

Хвилин через п’ять голову буквально прострілила думка: але ж мій резерв не поповниться сам собою! Точніше, поповниться, але так, як сам хоче, і може нахапати з довколишнього середовища усякого різного. Так можна заснути біля куща, а прокинутись під засохшим хмизом…

Де б це мені знайти те, що може поділитись силою?

На думку приходив лише вазон в моєму кабінеті. Після того, як Ауреліано випадково влив в нього трохи більше чар, аніж планувалось, вазон став досить прудким та живучим, йому явно є чим поділитись. Тільки як би до нього дістатись… Він же в моєму кабінеті!

Що ж, до потрібних дверей я дійшла досить швидко. Та коди доступу, на жаль, було скасовано, і мої власні двері мені не піддавалися.

– Ауреліано, – пробурмотіла я, – я тебе приб’ю!

Зсередини щось зашкряботіло. Я здивовано зиркнула на двері, а тоді тихенько покликала:

– Це ти, моє живе дерево?

У підтвердження цього факту крізь щілину під дверима мені просунули дрібний листочок.

– А можеш, – зашепотіла я ще тихіше, – відкрити мені двері зсередини?

Здається, гілки вистукали щойно згоду. А за мить я почула, як в замковій щілині щось стукоче.

Треба відзначити, зламувати двері вазон вмів на славу. Хвилина-дві, і я вже змогла прослизнути до власного кабінету.

Лише всередині мені в голову прийшла чудова ідея: можна ж було не займатись зламом, а просто попросити Ауреліано, аби він надав мені доступ! Пояснити, що я не до документів добратися хочу, якщо він вже не готовий довірити мені якісь державні папери (хоча навряд, бо я й так забагато про країну знаю, була б шпигункою – вже б давно зрадила Деллей), а хочу забрати свої речі, артефакти і багато чого іншого. Потім, намагаючись знайти собі виправдання, я навіть образилась на Ауреліано: він міг би і сам здогадатись, що мені потрібен доступ до свого колишнього кабінету!

Відчуття сорому та образа чудово компенсували одне одного, тож я просто спокійно роззирнулась в кабінеті. Живе деревце поластилось, дочекалось, доки я почухаю його стовбур, поділилось енергією. Чари, досить бурхливі та погано збалансовані, все ж швидко поповнили мій резерв і бажаним теплом розтеклись по всьому тілу.

Стало краще. Сонливість мов рукою зняло.

Я ж повернула до шафи, де тримала кілька своїх артефактів. Всі, ясна річ, забирати не стала, я взагалі мала намір повернутись сюди досить скоро. Забрала тільки кулон, який дозволяє нейтралізувати ворожу магію, та крихітний маячок. Останній мені подарував ще учитель – це була така собі можливість знайти мене, якщо я потраплю у біду.

Доки носій кулона – тобто я, – притомний і здатен себе захищати, це просто симпатична прикраса. Зате якщо трапиться щось погане, повинен піти сигнал комусь, хто магічно налаштований на мене. За замовчуванням нитка магічного сигналу тягнулась до Даміано, як мого кращого друга. Можливо, варто змінити магічне кодування?

Та про це я вирішила подумати потім. Сама ж трохи з сумнівом подивилась на прикрасу, вирішуючи, просто забрати її чи все-таки надягнути. Спочатку схилялась до першого варіанту, та потім придивилась до красивого переливчатого камінця і все-таки наділа прикрасу собі на шию. Я одразу ж відчула ледь помітний магічний укус – це прикраса прилаштовувалась до мого стану, проводила таку собі експрес-діагностику. Склалось навіть таке враження, що кулон повзе по моїй шкірі, намагаючись знайти більш зручне положення.

Секунди за дві все припинилось – чари адаптувались до аури, не потребуючи жодних додаткових вкладень сили. Я задоволено торкнулась прикраси на своїй шиї, знов погладила дерево, отримала від нього ще одну порцію магії – здається, магічна рослина продукувала чари самостійно, треба буде потім вивчити це явище, – а тоді покинула кабінет.

Сьогодні мені щастило, в коридорі все ще було порожньо. Я ж значно збадьорилась і навіть не відчула звичного розчарування, коли згадала, що мені потрібно зараз обідати не як зазвичай, а з іншими нареченими. Сподіваюсь, вони не перегризуть мені горло за те, що я перемогла в цьому випробуванні.

…Та, коли я нарешті прийшла до зали, де ми всі мусили збиратись, стало зрозуміло, що перегризати мені горло ніхто не стане. У нас для цього з’явилась нова несподівана кандидатка.