Це було поганою ідеєю – їхати вчотирьох на одному мотоциклі. Дуже, дуже поганою ідеєю.
Рей поморщився, встаючи з дивана, і тут же сів назад. Коліно. Будь сто разів грець Маркусові, який запевняв, що «сто раз так їздили – і сто перший доїдемо, чого ти, ну». Коли ж Рей обережно поцікавився, чи далеко їхати, Маркус безтурботно відмахнувся: там, мовляв, за рогом. «До осені доїдемо», − пожартував тоді Кріс і поліз на мотоцикл. Гарріс мовчки підтримав ідею, і в аутсайдерах залишився тільки він, Рей. Вибору особливо не було – так і внутрішній голос вкрадливо шепотів, що все обійдеться, а він, Рейнард Каспарис, став жахливо дорослим, тобто жахливим занудою. І ось – помилуйтеся, чим все закінчилося.
Могли оштрафувати – ну і чорт з ним, насправді. Дурниця. Але ось нога... Вже біля самого будинку Кріс так різко загальмував, що всіх хлопців здорово хитнуло вбік, а сам Рей, не втримавшись, впав на асфальт. Намагався зберегти рівновагу, але не встиг: впав на ногу. Інші наїзники тут же схопилися і почали дружно піднімати його з землі, а потім так само дружно почали сміятися. Рей сміявся разом з ними, але коліно вже боліло. Хлопці побачили, як він накульгує, але він лише віджартувався і заквапився додому – лягти: сподівався, що вранці пройде. Не пройшло. Не стало гірше (це було б зовсім недоречно), але і не пройшло. Боліло. Рей потягнувся за бинтом: без нього, схоже, найближчий тиждень буде не обійтися.
Закінчивши бинтувати ногу, він відкинувся на спинку дивана і насупив брови. Список справ на день прийдешній був значним, а бажання їх виконувати – нікчемним. Весело ж починалася відпустка... Але невдовзі вся комічність події взяла своє, і Рей коротко пирснув від сміху, згадуючи вчорашню поїздку. Це ж треба було – випасти з сідла прямо біля будинку, коли до цього самого будинку залишався десяток футів... Він взяв телефон: так і є, в загальному чаті в месенджері творилася небувала активність.
polo_marco: Гей, друже, ти як?
harryharris: Ми тут хвилюємося як би
polo_marco: Сильно стукнувся?
christopher007: Агов
Рей усміхнувся.
raynard_paris: Все ОК. Ще трохи боляче, але жити буду
polo_marco: Це я винен
raynard_paris: Відчепися
raynard_paris: Я сам ловив гав
raynard_paris: Просто забився, максимум тиждень поболить і все
harryharris: А у тебе на цьому тижні відпустка
christopher007: Прикро
raynard_paris: Зате висплюся і відлежуся
harryharris: Звичайно лежи
polo_marco: І якщо стане гірше – викликай лікаря, зрозумів?
christopher007: Сьогодні не зможемо, а днями завалимося до тебе
christopher007: Не проти?
raynard_paris: Хлопці, ви круті
raynard_paris: Крісе, я напишу, як зможу
polo_marco: І без пригод там!!!
Які ж вони класні, подумав він.
І тут же телефон пролунав різкою треллю, яка ще недавно була улюбленою піснею Рея – рівно до тих пір, поки не влаштувалася на рингтоні.
− Так, міс Дьюар?
Рей злегка дивувався, чого ж може хотіти від нього начальниця в перший день відпустки, але професійні звички взяли своє.
− Містере Каспарисе, не відволікаю?
− Ні, − Він вирішив промовчати про те, що прямо зараз сидить на дивані з перебинтованим хворим коліном і часу у нього, загалом-то, предостатньо. – Я весь увага.
− Містере Каспарисе, я розумію, що у вас відпустка та інші справи, − застрекотіла вона в трубку. Початок Рею одразу не сподобалося. – Але ця справа не терпить зволікань. Вся надія нашої редакції – на вас. Я не жартую, це дійсно так.
− Міс Дьюар, я вам вірю, − посміхнувся Рей. – Цю не терплячу зволікань справу може бути вирішено в телефонному режимі?
− Боюся, що ні. Я розумію, що...
Рей коротко зітхнув. Ногу знову пронизав біль. Та й хлопці просто приб'ють, якщо дізнаються, що він кудись їздив.
− Міс, не хочу вас засмутити, але... − почав він.
− Це стосується вашого тексту, містере Каспарисе. Того самого тексту.
От чорт...
Рей чудово зрозумів, про що вона. Минуло близько півроку з тих пір, як він написав ту статтю про верністів і «Грізний». Міс ще попереджала: не беріться, мовляв, надто заплутано і неправдоподібно для наукового видання. А тепер ось, «остання надія». Міс явно була схвильована. І кому, цікаво, це могло знадобитися?
Він встав з дивана, пройшовся по кімнаті. Болить, зараза. Ходити боляче. З пов'язкою трохи легше, але все одно – накульгував, мимоволі беріг ногу. Присів на край столу, виглянув у вікно. До редакції їхати хвилин п'ятнадцять, потім ще пішки – близько десяти. А ще до зупинки три хвилини – не так-то багато, в принципі, але все ж. Не хотілося нікуди йти. Зовсім.