Пролог

− Ми вирушаємо на пошуки Жюль Верна!..

Коли у вашу квартиру з самого рання вриваються без запрошення, вас це гарантовано доведе до сказу. От і я так і завмерла на роздоріжжі між поворотом в кухню і поворотом в спальню. Не вистачало тільки таблички – ну, знаєте, як в давньослов'янському фольклорі. «Направо підеш – кави поп'єш, наліво підеш – під ковдру пірнеш, прямо підеш...»

А прямо стояв Фабіо, хай йому грець, Морі.

Волосся у Фабіо було розпатлане і стирчало в різні боки, так що положення не рятував навіть капелюх (тим більше, одягнений чомусь задом наперед!). Сорочка на Фабіо була пом'ята, джинси теж, і в цілому він справляв враження людини, що ледь-ледь вибралася живою з великої халепи. Якби не інтригуючий початок (той, що я почула замість «доброго ранку»), я б вже занепокоїлася, а не чи трапилося чогось з Джако.

− Якого біса, Фабіо? – запитала я, вирішивши також не обтяжувати себе непотрібними ранковими умовностями.

− Ріккі, Ріккі, так ти ще навіть не уявляєш, нічого не уявляєш! – Італієць вихором увірвався в кімнату і впав на стілець, мало не зламавши його. – Це приголомшливо, incredibile notizia! Ми з Джако як дізналися – нікому ще не говорили, крім тебе, caro amico nostro!

Нічого, такі спалахи безпідставної активності трапляються з ним досить систематично і регулярно, а розбирати потік англо-італійської тарабарщини я вже звикла. І навіть не можу сказати, що мені було страх як цікаво, яку ж «чудову новину» вони приготували «своєму милому другові» на цей раз.

Я так і запитала:

− Ну і що знову?

− Ні-ні, це не «знову», ні в якому разі, − Фабіо замахав на мене руками, скинувши таким чином зі столу мій скетчбук разом з коробкою простих олівців і навіть не помітивши цього. – Ми вирушаємо на пошуки Жюль Верна, розумієш? Я, ти і Джако! Разом!

− Джако винайшов машину часу? – поцікавилася я не без сарказму, знявшись з якоря і причаливши до кухонного столу, на якому стояла кавоварка. – І йому не терпиться закинути тебе в глибину століть? – Фабіо тільки пирхнув. – Тоді я ні при чому. Тим паче, якщо йому потрібні якісь ідеї, як швидше тебе позбутися – нехай звертається, підкину.

− Стривай-стривай, я ж нічого ще не пояснив! – Він підняв руки, ніби захищаючись. – Ти любиш Жуля Верна? Любиш?

− Люблю років так з п'ятнадцяти, − сказала я, клацнувши кнопкою на кавомашині. – Ну й?..

Фабіо ривком зірвався зі стільця, витягнув з кишені телефон і широким жестом тицьнув мені під ніс:

− Такого ти ніде не прочитаєш, Ріккі.

Але прочитати хоча б що-небудь я не встигла. Двері (які ми обидва забули закрити), знову відчинились, і на порозі з'явився Джако. Ну, він хоча б не ломився в них битих п'ять хвилин, як його друг. Як говориться, і за те спасибі.

− Ciao, amico mioˡ! – радісно махнув йому Морі. – Давай, підтягуйся. Ми ще навіть не почали.

− Ти б дав синьйорині хоч спокійно випити кави, − з докором озвався той. – А то у неї зараз запитай, хто «Ромео і Джульєтту» написав – вона цього не скаже.

− Шекспір, але це не точно, − миттю прокинулась я. – Доброго ранку, Джако, промінь адекватності в цьому божевільному королівстві. Лише на тебе останні надії покладаю, почути що-небудь з твоїх уст бажаю...

− ...що ж, я й сам від нетерпіння аж згоряю, − продовжив Джако з усмішкою і дуже навіть в риму, жартівливо вклонившись при цьому. – А Фабіо не міг без спецефектів, − закінчив він вже прозою.

Морі жартівливо потріпав його по дрібним кучерям, і той зробив вигляд, ніби намагається ухилитися від руки друга, але не тут-то було. Фабіо заарканив його звичним жестом, закинувши руку на плече і трохи притиснувши ліктем горло, а другою рукою зробив ще одну спробу донести до мене сенс написаного в телефоні.

− О'кей, джентльмени, тобто синьйори. Припустимо, це важливо, − Я взяла у нього телефон. – Але я вам вже казала: я лечу на стажування до Канади. І у мене дострокова здача сесії, причому їм всім плювати, що я на дистанційному. І найближчим часом я нікуди не збираюся зриватися, невже не зрозуміло?

− Канада або не Канада, нікуди твоє стажування не дінеться, − буркотливо відгукнувся Фабіо. – Впустиш це – все життя потім будеш шкодувати, tesoro mio².

− Якщо влаштувати хвилину мовчання на честь всього, про що у своєму житті я могла б пожаліти, доведеться замовкнути години на три, − усміхнулася я. – Хоча ми всі прекрасно знаємо, що ні я, ні ви на це не здатні...

Джако і Фабіо перезирнулися:

− Читай вже.

І я покірно втупилася в екран.

«Жюль Верн виявився напрочуд прозорливий в частині розвитку прогресу: взяти хоча б рукопис "Париж в XX столітті". Знайдений праправнуком письменника в 1994 році, він вразив сучасників – Жюль Верн передбачив хмарочоси, швидкісні електропоїзди, електричний стілець, телефон, факс, банки... З 108 прогнозів не збулося всього 10, більша частина їх пов'язана з географією. І лише один – з технікою, з якою у письменника завжди були складні і захоплюючі відносини...