Епілог

Минув рівно рік. За ці триста шістдесят п’ять днів у моєму житті багато чого змінилося. Я перестала зіщулюватися, коли до мене зверталися, більше не ховалася за величезними светрами, стала впевненішою в собі й навчилася помічати диво в найпростіших речах. Та дещо залишалося незмінним: увесь цей рік на моїй книжковій полиці дбайливо зберігався різьблений гарбуз, а поруч із ним стояв самотній кросівок.

І ось знову настало тридцять перше жовтня.

Жовтневий ранок видався прохолодним і туманним. О шостій ранку я вже стояла на тій самій трамвайній зупинці. На мені були зручні чобітки, які Фаен подарував минулого разу, на волоссі, що за рік відросло, сиділа золотава корона, яка анітрохи не втратила свого блиску, а в руках я тримала різьблений гарбуз.

Серце відчайдушно калатало в грудях, відраховуючи секунди й посилюючи мою паніку. А що, як цукерка не подіяла? Що, як магія фейрі спрацювала лише раз? А що, як усе це мені просто привиділося? Усі ці запитання крутилися в моїй голові триста шістдесят п’ять днів поспіль. Але сьогодні я нарешті мала дізнатися відповіді.

Рівно о сьомій ранку з осіннього туману, м’яко розтинаючи вологе повітря, плавно виплив старовинний вагончик бордово-золотого кольору. Його дзвіночок дзвінко й радісно озвався, коли трамвай зупинився, а двері розчинилися.

На підніжці стояв Фаен. Такий самий неймовірно високий, у своєму оксамитовому камзолі із золотою вишивкою, з темними кучерями й загостреними вушками. Його очі палали фіолетовими іскорками, а на губах сяяла щира усмішка радості.

— Я ж казав, що повернуся, моя Королево, — тихо промовив він із такою щемкою ніжністю, що в мене перехопило подих.

Він ступив із підніжки просто на бруківку й підійшов до мене. Гарбуз у моїх руках мало не вислизнув, коли руки ослабли від усвідомлення, що все навколо більше не сон і не витвір моєї уяви. Фаен підхопив ліхтар однією рукою, дбайливо поставив його на лавку зупинки й притягнув мене до себе, обійнявши за талію.

— Ти загадала правильне бажання, Майє, — прошепотів він, уткнувшись носом у моє волосся й жадібно вдихнувши його аромат. — Твоє бажання звучало в моєму світі весь цей рік.

Я не встигла нічого відповісти — його губи накрили мої. Це був поцілунок, витканий з очікування, солодкого меду, осіннього вітру й справжньої магії. Прохолодні пальці Фаена заплуталися в моєму волоссі, ніжно підтримуючи голову за потилицю, а його обійми були міцними й теплими, наче він більше ніколи не збирався мене відпускати.

Навколо нас у повітрі спалахнули фіолетові й золоті іскорки, а осіннє листя, що пролітало повз, закружляло у власному танку. Я притулилася до нього всім тілом, відповідаючи на поцілунок і розуміючи, що казка тільки починається.

Фаен неохоче відсторонився лише за хвилину, важко дихаючи й ніжно торкаючись своїм чолом мого. У його очах танцювали щасливі фіолетові вогники.

— Ну що, Ваша величносте? — усміхнувся він своєю найчарівнішою усмішкою, пропонуючи мені руку. — Наш трамвай чекає. Готова їхати на свято?

— З тобою — хоч на край світу, Фаене, — відповіла я, міцно стискаючи його долоню й крокуючи разом із ним до теплого салону трамвая.