6

— Тихо, моя Королево, тихо… — пролунав зовсім поруч голос фейрі.

Я здригнулася, підтягнула до грудей босу ногу, яка вже геть заклякла від холоду, й підвела заплакане обличчя. З-за холодильника плавно виринула знайома висока постать, а тоді Фаен присів навпочіпки поруч зі мною. У його фіолетових очах більше не було звичної лукавості — у них читався глибокий, майже людський жаль.

— Пробач мені, Майє, — промовив він, і його зазвичай оксамитовий голос звучав незвично тихо. — Я звик до світу фейрі й зовсім забув, наскільки темною може бути людська натура. Моя магія не поділяє людських поривів на «добрі» й «погані». Для неї не існує моралі. Цукерка лише виявляє те, чого людина пристрасно, нестримно прагне цієї миті. А він… саме цього й хотів. Магія лише показала, що в ньому сиділо. Не звинувачуй себе. І не звинувачуй магію. Ти тут ні в чому не винна. Радше це я винен, бо вирішив за тебе й обрав неправильно…

Він дбайливо торкнувся пальцями мого підборіддя, нахилився й на мить ніжно притулився своїм чолом до мого. У цьому простому жесті було стільки ніжності, що я мимоволі заплющила очі, вбираючи його тепло й відчуваючи, як мене знову огортає аромат літнього дня та медової патоки.

— Дозволь мені все виправити. Дозволь подарувати тобі справжню казку.

Фаен провів рукою над моїми ногами. Тієї ж миті з його долоні випурхнули золотаві іскорки. Розірвана сукня миттєво розтанула, а на мені знову опинилися мій рідний теплий светр, зручна спідниця й шкіряна куртка. А на ногах — пара неймовірних м’якеньких чобітків, ніби витканих із чистого світла й сухого листя.

Мій кросівок, що залишився, лежав поруч, і я взяла його до рук — як трофей на згадку про цей божевільний день.

— Ходімо? — Фаен підвівся й простягнув мені долоню.

Ми вийшли з магазину, і я помітила, що з приходом ночі місто змінилося. Наближалася північ, і межа між світами остаточно потоншала. Я йшла вулицями, і мені здавалося, що над дахами видніються зубчасті мури замку, схожого на емблему «Діснея». А між його вежами проносилися чи то птахи, чи то дракони.

Фаен привів мене назад до Центрального парку, але тепер тут не було жодного перехожого. Осінніми алеями кружляли прозорі мерехтливі духи, тіні й примарні створіння, а в повітрі лунала неземна, чарівлива музика, яку, здавалося, виконували невидимі музиканти.

— Дозвольте запросити вас на танець, моя Королево, — промовив Фаен, простягаючи мені руку й низько вклоняючись.

Коли я кивнула, фейрі ніжно обійняв мене за талію й повів у танок. Музика підхопила нас, і я скрикнула від подиву, відчувши, що наші ноги більше не торкаються землі. Ми кружляли просто в повітрі, підіймаючись дедалі вище над золотавими кронами дерев, оточені вихором сяйливого осіннього листя!

Я поклала руку йому на плече, відчуваючи, як шалено калатає моє власне серце. На мені більше не було дорогої сукні з бутика, але те, як Фаен дивився на мене — зі щирим захватом, обожнюванням і трепетом, — змусило мене зрозуміти: одяг не має жодного значення. Я почувалася не просто красивою. Я почувалася єдиною й найкращою дівчиною в усіх світах.

— Знаєш, Майє… — тихо промовив Фаен, закружлявши мене в повітрі й не відводячи від мене погляду. — Я живу сотні років. Але сьогодні вперше пошкодував, що Гелловін буває лише раз на рік. Щороку я приходив у цей світ і жодного разу не зустрічав душі, настільки щедрої. Душі, яка роздала всі цукерки й не залишила собі жодної. Ти унікальна, Майє.

Мені перехопило подих. Я притулилася до нього трохи ближче, уткнулася носом у його оксамитовий камзол і заплющила очі, бажаючи, щоб цей танець тривав вічно.

Коли міський годинник на вежі почав відбивати перші удари, сповіщаючи про північ, чарівний вихор лагідно опустив нас на землю — просто біля старовинних трамвайних колій. З туману, тихенько дзенькаючи дзвіночком, плавно виплив уже знайомий трамвайчик. Його двері гостинно розчинилися. Фаен ступив на підніжку вагона, обернувся й дбайливо простягнув мені свій різьблений гарбуз-ліхтар.

— Це тобі, Майє, — усміхнувся він. — Ти не помітила, але на самому дні залишилася остання цукерка. Єдина, призначена спеціально для тебе.

— А як же ти? — прошепотіла я, підступаючи ближче.

— А мені вже час. Поки межа така тонка, що я ще можу повернутися додому, — сумно відповів фейрі.

Він нахилився, узяв мою вільну долоню й припав до неї губами, залишивши довгий, обпікаючий поцілунок на тильному боці кисті. Від нього моє серце знову пустилося в шалений пляс, а шкірою пробіг табун сирот. Фаен підвів на мене погляд — і в його очах знову спалахнули фіолетові іскорки, а на губах заграла лукава усмішка, що обіцяла неймовірні дива.

— Загадай те, чого твоя душа прагне просто зараз. І вір: воно обов’язково здійсниться.

Двері трамвая зачинилися, і вагончик плавно розчинився в нічному тумані.

Я залишилася сама на порожній осінній вулиці. В одній руці тримала старий кросівок, в іншій — різьблений гарбуз, а на голові, як і раніше, сиділа золота корона. Всередині ж гарбуза поблискувала остання цукерка.

Я занурила в нього руку, розгорнула обгортку й поклала медовий льодяник до рота. А потім заплющила очі, точно знаючи, яке бажання моє серце просить здійснити просто зараз.