3

Бабуся з веселим Джиммі вийшли на першій же зупинці, без упину дякуючи мені й бажаючи гарного дня. Трамвайчик м’яко хитнувся й поїхав далі.

Я повернулася до Фаена. Фейрі сидів, закинувши ногу на ногу, й із лінивим задоволенням спостерігав за мною.

— Гаразд, припустімо, це працює, — промовила я, сідаючи поруч із ним. — Ти виконуєш потреби людей, робиш їх щасливішими. Але ти ж фейрі, Фаене, а не святий. Не вірю, що ти займаєшся цим виключно з альтруїзму. У чому твій інтерес? Що ти з цього отримуєш?

Фейрі всміхнувся.

— Яка ж мені дісталася прагматична Королева, — протягнув він, проводячи долонею над гарбузом. — Усе просто, Майє. Наш народ живиться емоціями смертних. Більшість моїх родичів віддає перевагу страху, образам, шаленому азарту чи тузі — цього добра в людському світі хоч греблю гати. Ну, а я… скажімо так, гурман. Справжнє захоплення, щира вдячність і знову знайдена надія на смак набагато солодші за будь-який нектар. Я збираю цей «урожай» лише раз на рік, і мені його з лишком вистачає.

Він підвівся, підхопив гарбуз і галантно запропонував мені зігнуту в лікті руку:

— А тепер, Ваша Величносте, час виходити. Цей трамвай привіз нас у саме серце міста. Починаємо наш обхід.

Ми вийшли на площу Гранд-Плаза. Тут місто ніколи не спало. Але ніч минула, і воно вже жило ранковими клопотами: двірники шурхотіли мітлами, вуличні торговці викочували свої візки, пахло свіжою випічкою та прілим листям, нічні гуляки завершували свій променад, власники собак поспішали до Центрального парку, а ранні перехожі квапилися у своїх справах.

Фаен ішов поруч, височіючи наді мною, наче ожилий старовинний портрет. Люди проходили крізь нього, навіть не помічаючи, як легенький вітерець від його руху колише їхні шарфи. А ось мене вони помічали — іноді хтось навіть усміхався, поглядаючи на мою зачіску, прикрашену золотавою короною. Зазвичай байдужі жителі Нью-Йорка ставали товариськішими у святкові дні.

І тут я зрозуміла: тепер, коли я знаю секрет цукерок, мені більше не хочеться просто випадкових зустрічей. Я хочу сама обирати!

Мій погляд упав на похмурого вуличного художника. Він сидів на розкладному табуреті біля непрацюючого фонтану, стискаючи змерзлими пальцями вугільний олівець. Перед ним стояло абсолютно порожнє полотно, а сам він дивився на сіре небо з таким сумом, що в мене стислося серце.

— Фаене, — рішуче сказала я, зупиняючись. — Я хочу пригостити його.

Фейрі трохи підняв витончену брову, але на його губах причаїлася лукава усмішка. Він мовчки підставив мені гарбуз. Я запустила руку всередину й витягла яскраво-бурштинову цукерку, від якої пахло апельсиновою цедрою та корицею, і рішуче рушила до художника.

— Вибачте! — лагідно промовила я.

Чоловік здригнувся, підвів на мене втомлені, почервонілі очі й спробував вичавити ввічливу усмішку.

— Так, дівчино? Вибачте, сьогодні я не братимуся за портрет… Натхнення зовсім немає.

— А я не за портретом, — я простягнула йому цукерку. — Сьогодні Гелловін. Пригощайтеся.

Він розгублено подивився на льодяник і несподівано тепло всміхнувся.

— Дякую, люба дівчино. У моєму віці в казки вже не вірять, але солодощі завжди доречні.

Художник розгорнув обгортку й поклав цукерку до рота. Я завмерла, очікуючи негайного дива, й озирнулася на Фаена. Фейрі стояв трохи позаду з гордим виглядом майстра, який спостерігав за своїм найкращим учнем.

Минуло секунд три. Художник раптом глибоко зітхнув, його зіниці розширилися. Він миттю схопив пензель, умочив його у фарбу й одразу почав наносити перші широкі мазки.

Він не бачив Фаена, але цукерка, вочевидь, дала йому змогу отримати те, чого йому так бракувало. На чистому полотні просто в нас на очах почав проступати силует величного примарного замку, що розчинявся в хмарах над осіннім містом.

— Я бачу його! — шепотів художник собі під ніс, щасливо сміючись. — Я нарешті знову його бачу!

Я відступила на крок, відчуваючи, як спиною пробігають мурашки від усвідомлення власної причетності до дива. Це було неймовірно.

— Ну як? — тихо запитав Фаен, порівнявшись зі мною й обдарувавши мене іскристим поглядом. — Як воно — бути дарувальницею, моя Королево?

— Це… затягує, — чесно зізналася я, оглядаючи вулицю в пошуках наступної людини, якій так необхідне маленьке гелловінське диво.