2

— Яка ще Ваша Величносте? — я мимоволі пирхнула. — Ви часом не переплутали трамвай із репетицією в драматичному театрі? І грим у вас… дуже якісний. Накладні вуха — це взагалі щось неймовірне. Майже як справжні!

Хлопець лише тихіше розсміявся, іскорки в його очах спалахнули ще яскравіше.

— Накладні? — він легким, кокетливим рухом торкнувся кінчика свого загостреного вуха. — Ображаєш, Майє. Втім, заперечення — цілком природна реакція смертних. Особливо вранці.

Я завмерла на місці. Звідки він знає моє ім’я?

Поки я намагалася пригадати, чи не перетиналися ми на якихось студентських тусовках, дивний незнайомець граційно підвівся зі свого місця. Він був високим, набагато вищим за мене, а його рухи вирізнялися незвичною для мене витонченістю.

— Підійди, — м’яко покликав він.

І перш ніж я встигла відступити до дверей, він уже опинився поруч. Я й оком не встигла змигнути, як його пальці торкнулися мого волосся, і він надів мені на голову золотавий обруч із короною, яка невідомо звідки взялася в його руках.

— Гей! — я відсахнулася від його надто стрімкого руху.

— Ну от, інша річ! — задоволено протягнув незнайомець, критично оглянувши мене. — Светр, звісно, дещо вибивається зі звичного королівського вбрання, але корона тобі личить. Не дивися на мене так, ніби ніколи не бачила фейрі! І розслабся. Сьогодні ти — моя Королева Гелловіну. А познайомитися ми ще не встигли: я — Фаенцайріс.

— Слухай, Фаене чи як тебе там… — почала було я, але тут трамвайчик тихенько дзенькнув дзвіночком і загальмував.

Двері з тріском розчахнулися. На зупинці стояли літня жінка з маленьким хлопчиком років п’яти, мабуть, її онуком. Я машинально відступила вбік, пропускаючи їх, і вже збиралася продовжити розмову з цим дивним хлопцем. Але бабуся з онуком пройшли… просто крізь те місце, де він стояв!

У мене підігнулися ноги. Я затиснула рот рукою, щоб не вирвався переляканий писк. Фаен-як-його-там навіть не ворухнувся — жінка з дитиною пройшли крізь нього, наче там нікого не було, і спокійно вмостилися на дерев’яній лаві на початку вагона.

— Ба-або, дивися, у тітоньки корона! — голосно прошепотів хлопчик, показуючи на мене пальцем. — А в тітоньки є цукерочка?

Бабуся втомлено всміхнулася й спробувала опустити руку онука:

— Джиммі, не чіпляйся до дівчини…

Я стояла, наче стовп, переводячи приголомшений погляд із нових пасажирів на Фаена. Як він сказав? Фейрі? А цей представник дивовижного народу просто стояв біля вікна, усміхався й весело підморгував мені.

— Вони… вони тебе не бачать? — ледь чутно, самими губами прошепотіла я.

— Звісно, ні, — так само тихо відгукнувся Фаен. — Цього дня межа між світами тонка, але все ще недостатньо, щоб звичайні люди помічали фейрі. А ось тебе вони чудово бачать.

Він запустив довгі пальці в різьблений гарбуз і дістав звідти яскраву цукерку в золотаво-синій обгортці. Простягнувши її мені, він кивнув на хлопчика:

— Почастуй малюка. Саме для цього ти мені сьогодні й потрібна. Я не можу передати їм подарунок безпосередньо. Але це можеш зробити ти — мій місточок між світами.

Тремтячими пальцями я взяла цукерку.

— Тримай, — я зробила крок до хлопчика й простягнула йому солодощі.

Очі дитини спалахнули захватом. Він миттю розгорнув обгортку й закинув льодяник до рота.

— І навіщо це? — тихо запитала я у Фаена, повертаючись у кінець вагона, де фейрі знову зручно розвалився на сидінні.

— Дарую можливість отримати бажане.

— Ти що, виконуєш бажання, як якийсь джин із лампи?

Фаен пирхнув і похитав головою, від чого його темні кучері розсипалися по плечах.

— Джин? Фе, як грубо. Джини виконують те, що людям спадає на думку, — усілякі дурниці на кшталт гір золота чи замків. А мої цукерки працюють інакше. Вони виконують не банальні бажання, а потреби.

— Потреби? — перепитала я.

— Саме так, — фейрі нахилився до мене ближче, і в його очах затанцювали фіолетові іскорки. — Цукерка миттєво виявляє те, що людині потрібно саме зараз, цієї самої секунди. Її нагальну потребу. Раз на рік, коли межа майже стирається.

Я ще не встигла переварити його слова й запитати, що він із цього має, як хлопчик раптом підскочив на сидінні й закричав на весь салон:

— Бабусю! Дивися, у мене більше не болить вухо! Зовсім не болить! Я можу піти на свято!

Жінка здивовано охнула, приклала долоню до щоки онука, а тоді звернулася просто до мене:

— Господи… Джиммі, ти ж усю ніч плакав… Дівчино, ми якраз їхали до поліклініки! Що це за диво-цукерка така?

Я лише розгублено всміхнулася, а Фаенцайріс за моєю спиною тихенько, тріумфально розсміявся.