1

Не було ще й сьомої ранку, а я вже стояла на трамвайній зупинці, щулячись від ранкової прохолоди, що примудрялася пробиратися навіть під мій улюблений светр. Нічого, переконувала я сама себе. От зайду в трамвай — і відразу зігріюся. 

Біля колій я проторчала вже хвилин десять, коли з-за повороту, м’яко розтинаючи туман, плавно виплив старовинний трамвайний вагончик. Дивно. Зазвичай його випускали на лінію лише на великі свята, коли центральні вулиці перекривали заради фестивалів чи міських ярмарків. А сьогодні ж наче нічого такого не намічалося…

Чорт, Майє! Сьогодні ж тридцять перше жовтня!

Я ледь не ляснула себе долонею по лобі. Останніми тижнями через шалений вир навчання, курсових і нескінченних дедлайнів я геть втратила час й начисто забула, який сьогодні день. Та зараз же переддень Дня всіх святих. Гелловін!

Мені б розвернутися та піти додивлятися сон, щойно я збагнула, що до інституту, найімовірніше, їхати немає жодного сенсу. Точнісінько, нам же скасували заняття на честь підготовки до студентської вечірки. Тож усе буде зачинено. Та, наче навмисне, саме цієї миті налетів зухвалий осінній порив вітру й жбурнув мені просто в обличчя цілу пригорщу сухого кленового та осикового листя. Пасма короткого каре зметнулися й боляче хльоснули по очах, змусивши мене міцно заплющитися та сховати ніс у комір куртки. А коли я нарешті приборкала волосся й зняла зі щоки листочок, що встиг до неї прилипнути, трамвай вже стояв просто переді мною, гостинно розчахнувши різьблені дерев’яні двері. Із салону війнуло сухофруктами, патокою, старим деревом і чимось невловимо казковим — наче паленим цукром і легким димком від багаття.

І замість того, щоб повернутися до своєї орендованої квартирки, я квапливо ступила всередину. Двері за моєю спиною м’яко зачинилися, відрізаючи шум вулиці, що поволі прокидалася.

У цей старовинний вагончик я потрапила вперше, тож із цікавістю роззиралася довкола: поліровані дерев’яні лави, вигнуті поручні, старомодні віконні рами. Усе тут дихало давниною.

Спершу мені здалося, що салон геть порожній. Та за мить я раптом помітила: у самому кінці вагона, величаво відкинувшись на спинку сидіння, розташувався єдиний пасажир.

Він сидів нерухомо й мав такий вигляд, ніби щойно зійшов зі знімального майданчика історичного фентезі. На ньому був оксамитовий камзол глибокого темного кольору, оздоблений вишуканою золотою вишивкою на комірі та грудях. З-під гострого підборіддя визирав білий мереживний комір сорочки, стегна облягали оксамитові штани, а високі шкіряні чоботи майже сягали колін. Незнайомець мав точені, практично бездоганні риси обличчя, темне кучеряве волосся й лукавий блиск у темних очах, у глибині яких, як мені здалося, спалахували фіолетові іскорки.

Та найбільше впадали в око його вуха. Вони були виразно загострені!

На колінах незнайомець дбайливо тримав різьблений гарбуз-ліхтар, із прорізів якого струменіло м’яке тепле світло. А всередині гарбуза поблискували десятки яскравих різнокольорових цукерок.

Помітивши, що я нарешті звернула на нього увагу, дивний пасажир осяяв мене сліпучою усмішкою, від якої на його щоках з’явилися чарівні ямочки.

— Доброго ранку, Ваша Величносте, — промовив він оксамитовим голосом і злегка схилив голову на знак привітання. — А я вже думав, що доведеться шукати свою Королеву Геловіну аж до обіду! Проходьте, не соромтеся. Зрештою, цей трамвай подали спеціально для вас.