Епілог

Минуло кілька років з того часу, як Ліна і Раелгар знайшли своє місце серед гір, де, немов у самому серці природи, розцвітало їхнє кохання. Село, яке стало їхнім домом, тепер було місцем, де люди приходили за спокоєм і гармонією, яку вони створили, не лише через свою силу, але й через силу своїх сердець.

Ліна стояла на балконі їхнього дому, дивлячись на гори, які обступали їх зі всіх боків. Вітерець легенько обвивав її волосся, а на небі розцвітали зорі. Вона відчувала гармонію, яку давно шукала, відчувала, як її душа наповнюється спокоєм і радістю, дивлячись на свою любов, що завжди була поруч.

Раелгар підійшов до неї ззаду, обгорнувши її своїми сильними руками. Він притиснув її до себе, і вони стояли так, дивлячись на нічне небо, яке було свідком їхнього кохання.

— Ти знаєш, я завжди боявся, що моє минуле не дасть мені шансів на щастя, — сказав він тихо. — Але з тобою я зрозумів, що навіть темрява може привести до світла.

Ліна посміхнулася, відчуваючи, як її серце переповнює любов і вдячність за кожен момент разом.

— Ми створили своє щастя, Раелгар. І тепер, коли ми разом, немає вже ні темряви, ні страху. Є тільки ми, наше кохання і цей світ, який ми будуємо разом.

Вони залишилися на балконі ще довго, не кажучи більше нічого, але кожен погляд, кожен жест був підтвердженням їхнього глибокого зв’язку. Вони зрозуміли, що знайшли свою мету і що їхнє серце тепер не знає жодних меж.

І навіть якщо світ знову колись прийде до них із темрявою, вони вже знали, що разом вони подолають все. Їхнє кохання стало міцним, немов камінь, і вони були готові зустрічати будь-які труднощі, тримаючись одне за одного.

Так, вони обрали шлях разом — шлях, що вів до вічності, де їхнє серце не зможе розриватися від болю, а їхня любов буде безмежною і нескінченною.