24

Вони подорожували кілька тижнів, але, попри всі труднощі, не відчували втому. Світ навколо змінювався, і з кожним кроком Ліна і Раелгар ставали все сильнішими. Земля була інакшою — магія була в повітрі, ніби кожен крок привносив нову енергію. Їхні стосунки теж змінювалися: кожен момент разом був для них як відкриття нового світу.

Одного вечора, коли вони розбили табір біля річки, Ліна сиділа біля вогню, дивлячись на води, що відбивали місячне світло. Раелгар підійшов до неї, його тінь покрила її, і вона підняла голову, зустрічаючи його погляд.

— Ми далеко від того місця, де починали, — сказала Ліна, її голос звучав тихо, але впевнено. — Це вже інший світ, інше життя.

Раелгар сів поряд, і вони обидва споглядали на місяць, який висів на небі, як їхнє майбутнє — яскраве і невідоме.

— Ти права, — відповів він, його голос став ніжнішим. — Це новий шлях. І хоча ми залишили все позаду, я відчуваю, що це лише початок чогось більшого.

Ліна посміхнулася і взяла його за руку.

— Ми не знаємо, що буде далі, але разом ми зможемо впоратися з усім.

Раелгар нахилився, і їхні погляди знову зустрілися. Він обережно провів пальцями по її обличчю, і її серце забилося швидше. Вона відчула, як її душа відкривається йому, як вона повністю віддається цьому моменту, цьому відчуттю єдності і спокою. Все, що вони пережили, все, що вони здолали, здавалось не важливим порівняно з тим, що вони мали тепер.

Він нахилився до неї і поцілував її, ніжно, повільно, так, ніби вони обидва хотіли запам'ятати цей момент назавжди.

— Я люблю тебе, Ліно, — прошепотів він, коли їхні губи розійшлися.

— І я тебе, Раелгар, — відповіла вона, її голос був м’яким, але сильним. — Ми разом, і це найбільше, що для мене важливо.