21

Нарешті вони досягли місця, яке було оточене туманом, що, здавалося, не відступав навіть від сонця. Перед ними стояв величезний храм, покритий плющем, який розповідав про свою історію, зникаючи в часі. Стіни храму були покриті рунами, і Ліна відчула, як ці стародавні символи пульсують енергією, що тисне на її душу.

Коли вони зайшли всередину, їх зустріли темні тіні. Задовго до того, як Раелгар і Ліна могли зрозуміти, що сталося, кілька постатей вийшли з темряви. Вони були відомі Раелгару — члени його клану, які не могли пробачити його втечу.

— Ти повернувся, — сказав один з них, його голос лунав, як відлуння в стінах храму. — І ти привів її.

Ліна стояла поруч з Раелгаром, відчуваючи, як її серце стиснулося від цієї зустрічі. Вони обидва знали, що це буде вирішальний момент у їхній долі.

— Я повернувся не для вас, — сказав Раелгар, його голос був спокійним, але в очах палахкотіла рішучість. — Я повернувся, щоб зробити правильний вибір. Я обрав свою свободу і свою любов.

Члени клану обмінялися між собою поглядами, і один із них вийшов уперед.

— Ти зрадив нас, Раелгар, — сказав він, його погляд був холодним і загрозливим. — І за це ти будеш покараний.

Ліна відчула, як її руки стиснулися, готові до боротьби, але Раелгар заспокоїв її поглядом.

— Я не буду боротися з вами, — сказав він, дивлячись прямо в очі своїм родичам. — Я йду своїм шляхом, і це не має нічого спільного з вами.

Члени клану обурено рикнули, але Раелгар був непохитним. Ліна стояла поруч з ним, і в її серці палахкотіла рішучість.

І в цей момент стало зрозуміло: вони не просто вибирали одне одного. Вони обрали бути разом, незважаючи на всі випробування, що стояли перед ними.