15

Однак, як би глибоко не були Ліна і Раелгар занурені в своє почуття, їхній шлях не був безперешкодним. Їхня любов була не лише світлом, але й тінями минулого, які дедалі частіше давали про себе знати. Якось увечері, коли Ліна і Раелгар разом сиділи біля вогнища, дійшла новина, що змусила його погляд потемніти.

— Мій клан... — почав він повільно, не відриваючи очей від вогню. — Вони знайшли мене.

Ліна відчула, як її серце завмерло, а з кожним словом Раелгара їй ставало все важче дихати. Вона підійшла ближче до нього і поклала свою руку на його.

— Ти маєш намір піти? — її голос був спокійним, хоча вона відчувала, як всередині її панує тривога.

Раелгар важко зітхнув і обернувся до неї. Його обличчя було серйозним, і в його очах читалася тінь болю, який не хоче повертатися в його життя.

— Вони хочуть, щоб я повернувся. Вони вважають, що моє місце — серед них. Але я не знаю, чи зможу я це зробити, Ліно. Я не можу зрадити тебе.

Ліна стиснула його руку, відчуваючи, як він розривається між двома світами — між тим, ким він був, і тим, ким став завдяки їй.

— Не йди, — сказала вона тихо, але рішуче. — Я не знаю, що нас чекає, але я готова залишити все, щоб бути з тобою, Раелгар. Ти не один.

Раелгар дивився на неї кілька секунд, і його погляд став м'якшим. Він відчував, як Ліна стала не просто частиною його життя, а його опорою. Вона стала тим, на чому він міг би триматися в світі, де все оберталося навколо боротьби і сили.

— Ти справжній воїн, Ліно, — сказав він, намагаючись знайти в собі сили не відпустити її. — Але я не можу дозволити тобі втягнутися в це.

Ліна нахилила голову, її очі були наповнені відвагою.

— Якщо ми разом, Раелгар, ми можемо подолати будь-яку темряву. Я вірю в нас. І я не залишу тебе.