9

Ніч, наповнена зірками, все більше огортала їх маленький прихисток, і тепле світло від вогню все ще м'яко ллється по кімнаті. Ліна відчувала, як спокій, що панував у цьому місці, огортає її. Але її серце билося швидше, коли вона дивилася на Раелгара, який сидів поруч.

Він повернувся до неї і м'яко посміхнувся, що змусило її серце завмерти.

— Я не думав, що колись знайду таке місце. Місце, де можна просто бути... — його голос звучав глибоко, як звук бамбукових паличок у тиші.

— Можливо, це місце... знайшло нас, — відповіла Ліна, її погляд затримався на його обличчі. Вона відчувала кожен його рух, кожен порух його серця.

Раелгар нахилився ближче до неї, його погляд м'яко і уважно ковзав по її обличчю.

— Я знаю, що ти хочеш від мене більше, ніж просто бути разом у боротьбі. Я... я хочу відкрити для тебе всі свої секрети, і я хочу, щоб ти дізналася, ким я є насправді. Але я боюся, що це може тебе налякати.

Ліна подивилася на нього з м'якою усмішкою.

— Ти не знаєш, що може мене налякати, Раелгар. І я ніколи не пішла б із тобою, якби не мала довіри до тебе. Можливо, ми — одне для одного, незважаючи на темні шляхи, якими нам доведеться йти.

Їхні погляди знову зустрілися, і Ліна побачила, як глибоко в його очах відбиваються її власні сумніви.

Раелгар повільно витягнув свою руку і обережно торкнувся її щоки, його палець обводив її контури. Його дотик був таким ніжним, що Ліна здригнулася, і її тіло відгукнулося на його тепло.

— Ти особлива, Ліно, — прошепотів він. — І я боюся... що я можу тебе втратити, якщо буду показувати більше.

Ліна закрила очі і втягнула глибоке повітря. Її серце скакало в грудях, і вона відчувала, як її думки, що раніше були заплутаними, тепер стали яснішими.

— Я не хочу йти. Я хочу бути тут, зараз, з тобою. Я хочу відчути, що ми можемо розуміти один одного без слів.

Її рука знайшла його, і вона притягла його до себе.

Раелгар трохи замер, його губи розкрилися в тихій усмішці, коли вона мимоволі наблизилася до нього. Це було просто, це було природно, і їхні губи зустрілися з легким поцілунком.

Цей поцілунок був зовсім інший, ніж усі попередні — він був повним надії і ніжності, що передавалася через кожен рух. Ліна відчула, як кожна клітинка її тіла відгукується на нього, і це було наче світло, що розтоплює туман в її душі.

Він поцілував її ще раз, тепліше, глибше, і тепер між ними не було жодної відстані. Вони були єдині, і це давало їм сили.

Ліна, не відриваючи губ, прошепотіла:

— Раелгар, я не боюся того, що ми можемо стати... або того, що ти... тобі не хочеш показати. Я готова прийняти це, бо я відчуваю, що ти — мій.

Раелгар мимоволі посміхнувся, і його голос став більш ніжним, коли він відповів:

— Ти вже більше, ніж я міг сподіватися. Ти — те, чого я шукав усе своє життя.

Він обережно потягнув її до себе, обійнявши, і Ліна відчула його тепло через усе своє тіло. Вони сиділи так, мовчки, просто перебуваючи в одне одному, кожен відчуваючи розраду від іншого.

Цей момент був ідеальним. Без слів, без боротьби, без небезпеки. Ліна і Раелгар були разом, і все, що вони відчували, було таке, що можна було зберегти вічно.