8

В будинку, схованому серед гір, панувала тиша, що була сприйнята як велика розкіш після днів, сповнених небезпеки і втечі. Ліна сиділа біля вогню, що палахкотів у каміні, а Раелгар стояв біля вікна, обережно спостерігаючи за темними лісами, що тягнулися до горизонту. Він був спокійний, але в його очах ще була тривога.

Ліна подивилася на нього. Її серце затрепетало, коли вона побачила його силует у світлі вогню. Щось у його вигляді, у його спокійній стійкості було одночасно і привабливим, і таємничим. Вона відчула, як знову намагається перехопити дихання.

— Ми в безпеці... хоча б на якийсь час, — сказала вона, намагаючись порушити мовчання, але її голос звучав тихо, майже несміливо.

Раелгар повернувся до неї і, зрозумівши, що вона шукає заспокоєння, наблизився. Його кроки були плавними, а очі — уважними, з глибоким спокоєм, який вона так цінувала.

— Так, — відповів він, сідаючи поруч. Його погляд залишався ніжним, але він все ж не міг приховати сліди турботи, що відображалися в його обличчі.

Ліна відчула себе у безпеці, сидячи поруч із ним, але її серце билася швидше. Вона не могла заперечити, що з кожним моментом усе більше захоплювалася ним, але й не знала, чи могла б це визнавати.

Раелгар помітив її погляд, і його обличчя пом’якшилося. Він ніжно поклав руку на її, даючи зрозуміти, що не збирається тиснути на неї.

— Ліна... — його голос був м’яким, але сильним, як він сам. — Я знаю, що ти пережила багато, але я тобі обіцяю... ми пройдемо через це разом.

Ліна відчула, як її серце розцвітає від його слів. Вона повернула голову до нього, і їхні погляди знову зустрілися. У її очах відбивалося і страх, і надія, і, можливо, щось більше — щось, що важко було визначити словами.

Вона тихо сказала:

— Я боюся... не лише темних драконів... я боюся того, що ця сила зробить зі мною.

Раелгар взяв її руку, і його дотик був таким теплим, що Ліна відчула, як холод відступає, і в її душі стає тепліше.

— Ти не одна в цьому. Ти — не та, ким хочеш бути зараз. І ти не станеш тим, чого боїшся. Я буду поруч, навіть якщо все зміниться.

Вона зустріла його погляд, і щось у його словах дало їй відчуття захисту.

— Ти не боїшся мене? — запитала Ліна тихо, намагаючись зрозуміти, як він відчуває все, що відбувається.

Раелгар трохи нахилився до неї, його обличчя було близько. Він відповів дуже тихо:

— Я ніколи не боятимуся тебе.

Він повільно нахилився, і їхні губи ледь торкнулися один одного. Це був м’який поцілунок, з напругою між ними, з обережністю і одночасно з величезною жагою за взаєморозумінням.

Ліна відчула, як її серце розцвітає, коли їхні губи знову зустрілися, і в кожному поцілунку вона знаходила більше сили. Її світ розширювався, і вона не могла більше заперечувати, що те, що вони мали, — це щось більше, ніж просто союз у боротьбі. Це був початок чогось, що вона не могла ще зрозуміти повністю, але вже відчувала в кожній клітинці свого тіла.

Вони відступили один від одного, поглядаючи в очі, і Раелгар простягнув руку, щоб підняти її за підборіддя.

— Ми пройдемо це разом, Ліно. Всьому свій час.

Її губи мимоволі розтягнулися в усмішці, і вона відчула, як гіркота й тривога відступають, поступаючись місцем новій надії. Вони знову сиділи поруч, але між ними була вже інша тиша — тепла й спільна, та, що говорила про те, що між ними щось змінюється.

Вони не знали, що чекає попереду, але зараз, у цей момент, вони мали один одного. І це вже було важливо.