7

Сьомий епізод: Втеча з храму

Як тільки сміх розкотився по храму, Ліна відчула, як її серце почало битися швидше. Раелгар схопив її за руку, одразу рвучко потягнувши до виходу.

— Нам потрібно йти, зараз! — рвучко сказав він, не оглядаючись.

Вони промчали через зали храму, минаючи стародавні стіни та освітлені кришталевими сталактитами стежки, які раптово здавалося стали тіснішими. Храм почав змінюватися, наче він жив і реагував на їхню присутність. Камені вибухали з підлоги, намагаючись перегородити шлях, і від кожного їхнього кроку лунає гучний тріск.

Ліна ледве встигала за Раелгаром, але вона відчувала, що йому важко. Туманна темна енергія вже облягала їх, ніби щось намагається затягнути в глибину храму. Вони добігли до великих воріт, але ті закрилися перед їхнім носом.

Раелгар зупинився, проклинаючи себе.

— Зараз ми не виберемося, — зітхнув він, дивлячись на величезні двері, які почали повільно закриватися.

Ліна, не вагаючись, знову підняла руки. Від її пальців розлетілися спалахи світла, що вдарили по дверях. Кам’яні плити здригнулися, але двері не піддавалися.

— Ліна! — закричав Раелгар, схопивши її за руку. — Ти повинна допомогти! Відкрий їх!

Вона не могла зрозуміти, звідки у неї береться така сила. Але відчуття власної енергії і сили її духу підштовхнули її до рішучих дій. Збираючи все, що в неї було, Ліна випустила потік світла, що охопив камінь. Вигукнувши, вона зібрала всю свою енергію і направила її на двері.

Із тріском камені почали розсипатися. Ворота відкрилися, і вони вибігли з храму, кидаючись у темряву ночі.

Поки вони бігли, Ліна чула ззаду крики драконів і рика, що все наближалися. Вони були не одні, і на них вже насувалися десятки темних тіней. Раелгар стиснув її руку, тягнучи її все швидше.

— Ми не можемо залишатися тут, — сказав він, його голос був наповнений відчаєм. — Вони нас наздогонять, якщо не знайдемо сховища.

Ліна не мала часу на роздуми. В її серці щось кипіло від страху і тривоги, але вона знала, що лише зараз — її шанс.

Їхній шлях був не простий, через темні лісові хащі, де кожен крок здавався нестерпним. Але Ліна не зупинялася. Кожного разу, коли здавалось, що їх ловлять, вона застосовувала свою силу, щоб затримати переслідувачів, поки Раелгар вів їх до безпечного місця.

В кінці кінців, коли їхні сили майже вичерпалися, вони дісталися гірського перевалу, де стояв маленький прихований будинок. Раелгар стрімко увійшов у нього, а Ліна слідувала за ним, тяжко дихаючи.

— Ми в безпеці, — сказав він, закриваючи двері.

Ліна відчувала, як її тіло знемогло від втоми, але емоції переповнювали. Вони пережили ще одну небезпеку. Вона подивилася на Раелгара, і у її очах відбивалася вдячність, хоча вона ще не була готова висловити всі свої почуття.

— Ти врятував мене. — її голос був ледве чутним.

Раелгар не відповів відразу. Він просто підійшов до вікна, спостерігаючи за нічним небом. Потім він повернувся і поглянув на Ліну.

— Ти не одна. І ніколи не будеш. — його слова звучали з глибини серця, як обіцянка.

Ліна усміхнулася, відчуваючи, як важкий тягар тривоги трохи спав. Вони ще не виграли, але зараз у них був час. Час, щоб зібрати сили.