Столиця

За два дні до Кагоша вздовж дороги потягнулися кам'яні садиби — заміські володіння онарських тарів. Шляхетні родини, як пояснив тар Блаєн, влітку виїжджають в заміську прохолоду, а восени повертаються до столиці. Взимку у заміських будинках залишаються місцева прислуга та охорона. Найбільше Арфа вразила широка столична дорога — втоптана земля змінилася на широку смугу з гладенького каменю.

— Ще один доказ сили короля, — Дагарт випередив питання Арфа. — Спочатку вирівняли землю, потім прокопали заглибину по всій ширині, засипали битим каменем, а король… не знаю, як він це робить. Руки простяг, і камінь почав плавитися, як крига на вогні, а потім застиг.

Арф пересмикнувся. Уявити, що у світі є така могуть, і нею володіє одна людина, було майже неможливо — і дуже страшно. А якщо Арф серйозно завинить перед королем? Вогняний дощ чи розплавлене каміння — це має бути дуже боляче!

— Не бійся, — вкотре правильно витлумачивши переживання Арфа, заспокоїв Хіргес. — Король нікого не карає надміру суворо.

Арф вдячно кивнув головою. І справді — стане хтось витрачати чаклунську силу на нікчему з Перевалу... Просто треба добре вчитися й стати корисним — і він зуміє обов'язково! Арф якось навіть побив Нарга, а той на цілих три роки старший. І коваль у Куранні його похвалив за старанність та кмітливість. І тар Блаєн стверджував, що Арф вміє поводитися, і перед королем не зганьбиться, хоч і жив далеко в горах... Вперше за все життя Арф подумки подякував бабці за постійні повчання. Сиди рівно, руки тримай на колінах, ложку бери тільки після старшого за столом, першим не говори без потреби, не нукай, не мекай… як же це дратувало тоді, у сільському житті, і як стало в пригоді зараз! Ось навчиться писати — обов'язково напише і подякує.

Вранці десятого дня на дорогу спустився густий туман. Виїхали рано. Арф позіхав, дрімав і не відразу помітив, як у них з'явилося багато попутників: піших, кінних, на возах із сіном, живим птахом, битим камінням та овочами. Посланці перейшли з рисі на крок. Туман м'яко глушив розмови, скрип возів та цокання копит. Арфу здавалося, що він пливе великою річкою. Спереду чувся рівний невиразний гул.

— Це водоспад? — спитав Арф.

— Ні, — посміхнувся Блаєн, — це Кагош. Чим більше місто, тим більше шуму від нього.

— І там завжди так?

— Іноді навіть уночі. Наші королі родом із краю, де місяць вважали старшим за сонце, тому в Кагоші люблять свята під місяцем.

Тим часом попереду стала невиразно вгадуватися перешкода, і незабаром з молочно-білого марева з'явився широкий дерев'яний міст. Під ним у рів стікав туман. Хіргес, Арф та їхні супутники проїхали мостом до високої брами, по обидва боки якої тяглися потужні стіни валу.

Біля брами під навісом стояли четверо вартових у шкіряних куртках та шапках і уважно оглядали людський потік. Побачивши загін Блаєна, один вартовий голосно крикнув:

— Дорогу тарові Хіргесові! Доручення короля!

— Високого Неба, молодці! — привітався Хіргес. — Король повернувся?

— Ні, відзавтра чекаємо, — відповів найвищий вартовий. — З поверненням! Ану, люд, відійди вбік! Доручення короля! — і він почав штурхати неповоротку юрбу довгою палицею з залізним наконечником. Натовп невдоволено загув, але розступився, і маленький загін в'їхав у місто.

За брамою стало світліше, хоч туман нікуди не подівся. Піднявши голову, Арф обімлів — поряд з навісом, погойдуючись на довгих ланцюгах, ширяли та світилися в повітрі дві великі молочно-білі кулі. Інші такі кулі сяяли просто в небі над вулицею, наче зачаровані намистини на нитці.

— Це королівські світильники, — помітивши цікавість Арфа, пояснив Блаєн, — найяскравіші вони вночі, а вдень зовсім не світяться.

По обидва боки вулиці височіли кам'яні будинки з гострими дахами. Перші поверхи в них здебільшого займали крамниці та майстерні, поруч купчилися ятки з їжею. Незважаючи на ранній час, людей на вулиці було навіть більше, ніж Арф бачив в Оші. Вони торгувалися, завантажували кошики їжею та крамом, лаялися, їли гарячу юшку і довгі плоскі хлібці, юрмилися навколо сліпого старого, який наспівував історію про серце чарівного коня.

— У вас сьогодні ярмарок? — спитав Арф Дагарта.

— Ні, — здивовано відповів той. — Ярмарок ще тільки буде… А! Це торгові ряди, тут завжди людно та галасливо.

— Як ви не губитеся в такому натовпі?

— Звикнеш, то зрозумієш — у Кагоші загубитися важко. Місто будувалося так, щоб кожну вулицю з кінця в кінець було видно. Зараз, зрозуміло, наліпили закутків усіляких, але замкову стіну звідусіль видно, на неї й іди. Ясно?

— А чи далеко ще замок?

— Наприкінці вулиці, по самій серединці… Бачиш?

За стіною в ранковому тумані проступали контури гори з темного каменю. Потім на «горі» затремтіли яскраві прапори, тьмяно блиснула луска мокрого даху. Що ближче під'їжджали вершники, то сильніше завмирало серце Арфа. Будинки онарських тарів, якими він по дорозі захоплювався, навіть поруч не могли стати з королівською твердинею. Арф вирішив, що весь Зарай можна сховати за високими кам'яними мурами. Спочатку він побачив широку товсту вежу, від якої в сторони тяглася стіна з вузькими віконцями-бійницями. Потім з'явилася брама з високою вартовою вежею — її дах все ще губився в тумані. Потрапити до замку можна було лише через перекидний міст. Грати на вході вже підняли, їхні зуби робили браму схожою на величезний відкритий рот.

— Бачиш прапор на головній вежі? — вказав Дагарт. — На ньому в білому полі зелений меч та чорна виноградна лоза. Про виноград ти знаєш, а меч вістрям вниз — знак, що Онар хоче миру. Спочатку вгору вістрям був, але дід нашого короля наказав його перевернути.